Розділ 42. Дівочі комплекси

Розділ 42. Дівочі комплекси

Поки Етьєн спілкувався за вечерею з батьками, дівчата не гаяли часу. Вони не знали того, що відбувалося у квартирі Аполінарії, а Етьєн не поспішав розповідати, бо був дещо ображений, що від нього усе приховували.

Дівчата лежали на великому ліжку Соні та ділилися своїми дитячими спогадами та цікавими історіями з життя.

– Дівчата, а через що ви найбільше комплексували у дитинстві та як з цим справлялися? – запитала Софія. – Я, наприклад, у дитинстві страшенно гаркавила. Усі сміялися з мене, а мені так образливо було, що жах. Я вважала через це себе якоюсь неправильною.

– Хм, в житті б не сказала, що ти не вимовляла літеру «р». У тебе бездоганна дикція. Коли на лекціях Квітки ти розповідала про художників, то вона не те, що блякла на твоєму фоні, а перетворювалась на заслужений гербарій, який з роками з’їла міль, – говорила Женя.

– Придумаєш же таке, – усміхнулась Соня. – А мені було так прикро у дитинстві. Бабуся мене до логопедів та лікарів водила, але не було ніякого результату. Усі розводили руками та казали, що не розуміють, чому звук загубився.

– І як ти почала ричати? Що стало причиною? – поцікавилася Соломія.

– Я обожнювала малювати з самого дитинства. Я любила писати картини у своїй кімнаті у повній тиші, або під класичну музику, яку слухала бабуся. Наш сусід зверху надумався робити ремонт. Щодня з самого ранку до пізньої ночі своїм перфоратором виносив мозок. У нас, хоч і не панелька, а цегляний будинок, але гуділо усе. Мені якраз потрібно було написати залікову картину у художку, а сусід ніяк не вгавав, – розповідала Софія. – Я пішла до нього та говорила дуже гучно, щоб перекричати жахливий звук. Я тоді йому випалила: Припиніть перфоратором свердлити дірки! Саме тоді я вперше чітко та гучно мовила «р». Сусід знав про мої проблеми з вомовою, бо його молодший син частенько дражнив мене. Чоловік припинив свердлити та сказав, щоб я на нього не ричала.

– Ахааа! Сусідський ремонт і янгола змусить ричати, – мовила Соломія. – А я у дитинстві страшенно не любила свої веснянки. Щоранку терла милом обличчя у надії, що ластовинням зійде. Мене у школі дражнили і Етьєн не раз заступився за мене. Мама завжди казала, що веснянки жодним чином не псують мого личка, але хіба я дослухалася?

– А мені подобаються веснянки, вони такі милі, – мовила Соня.

– Ой, знайшла чого соромитися, – додала Женя. – Ластовиння ніяким чином не псує тебе.

– Угу. Я, навіть, не хотіла йти до школи через ластовиння, яке особливо проявлялося навесні. Потайки я брала мамину косметику, але вона мало чим допомагала.

– А як ти дійшла до сприйняття себе такою, як ти є? – запитала Соня. – Мені здається, що твої милі веснянки надають тобі шарму та особливості. Ти сонечком поцілована дівчина.

– Сказала б це ти моїм однокласникам, які мене дражнили мухомором, або казали, що то мене мухи обгадили, – пригадала Соломія образливі слова.

– Так, діти можуть бути вкрай жорстокими, – констатувала Женя.

– Пам’ятаю, що коли ми закінчували шостий клас, батьки вирішили зробити фотоальбоми, бо діти швидко ростуть, а фото на телефонах це не те. Альбом можна переглянути у будь-який момент, а телефон – не надійне джерело зберігання інформації. До нас прийшла крута фотографиня Наталя. Напевно, саме через неї я почала займатися фотографією. Тоді вона з усіх дівчат, які вважали себе зірками, виділила саме мене. Зробила комплімент моїм зеленим очам, торкнулася волосся та сказала, що з такими природними даними та силою світла у середині я легко можу зробити модельну кар’єру. Тоді одна дівчинка – Марина, найпопулярніша у класі, розсміявся та сказала, що я страшна та фотограф нічого не розуміє. Жінка тоді взяла нас за руки та підвела до дзеркала. Вона попросила нас уважно подивитися на себе, перш, ніж судити когось. Марина дивилась на свій великий ніс та відстовбурчені вуха, які не могло приховати розпущене волосся. Фотографиня сказала, що кожен – особливий, що важлива не настільки зовнішність, а внутрішній світ і краса. Наші альбоми вийшли неймовірними, я переглядаю, часом, свої дитячі фото. А пізніше я робила проєкт з англійської мови про фотомодель Мелоні Гайдос. Мене вразила їх біографія. Така сила у ній, такий стержень має жінка. Вміє над собою жартувати та приймає себе такою, якою створила їх природа.

– Так, мені також подобається ця модель. Мені на деяких фотографіях вона набагато красивіша від набутих ботоксом та штучних Барбі, – підтримала Соня.

– Женю, я через що ти комплексувала? – запитала Соломія.

– Ой, тільки не смійтеся, – попередила Євгенія. – Я соромилася, що в мене не росли груди. Мої однокласниці рано подорослішали та швидко оформилися, а я ходила пласка, мов дошка. Скільки я через те сліз виплакала. Тато був найближчою людиною, але з ним же на такі теми не поговориш, – глибоко видихнула Женя, ділячись своїми дитячими переживаннями. – У нас перед новим роком намічалася вечірка. Усі мали прийти у карнавальних костюмах. Моя сукня була прекрасна, але передбачала корсет хоч з мінімальною опуклістю спереду. А що в мене? Я вже й думала, що не піду на ту вечірку, але в мене виникла ідея – підкласти щось, щоб імітувати груди. Як же ж я тоді крутилася перед дзеркалом з намощеним ледь не третім розміром у свої тринадцять років.

– І ти пішла на ту вечірку? – запитала Соня.

– Так. Ще й щаслива, що маю третій розмір, – продовжила Женя. – Усі помітили зміни у моєму образі, але не говорили нічого в очі. Коли ми почали танцювати, то одна з моїх грудей почала сповзати. На жаль, це першою помітила не я, а хлопець, який мені подобався. Він тоді вказав на мене пальцем та усі почали реготати. Як же мені тоді було боляче. Я розвернулася та втекла. Дома розридалася та сказала татові, що більше не піду до школи та не хочу бачити своїх однокласників. Він ніяк не міг від мене добитися, що ж сталося. А що я йому могла розповісти? У той момент мене підтримала моя класна керівничка. Вона сказала, що в мене ще все попереду, все виросте. І була права. У старших класах я мала найкращу фігуру. Хоч не третій розмір, але усе було при мені.