Розділ 41. Наче справжня сім'я

Розділ 41. Наче справжня сім'я

Аполінарія тільки після слів Сержа зрозуміла, що син ще не знав, ХТО перед ним.

– Сину, це дійсно твій тато, – серйозно мовила Аполінарія.

– Де він так довго був? Чому ти про нього ніколи не розповідала і будь-яка розмова про батька була у нашій сім’ї – табу? – ставив незручні запитання Етьєн.

– Розумієш, я... – почала Аполінарія, але її спинив Сергій Дмитрович.

– Я сам. Надто довго я мовчав. Етьєне, розумієш, наше життя склалося не зовсім так, як ми собі це уявляли. Ми з твоєю мамою з самого дитинства, з інтернату разом. Ми завжди підтримували один одного, допомагали, поважали, любили і незчулися, як покохали один одного. Це почуття було сильним, щирим і взаємним. Але ми допустилися найбільшої помилки, не навчилися розмовляти один з одним і вірили іншим. Але у нас є можливість зараз усе змінити. Я хочу, ми хочемо усе змінити, мовив Багет, бачачи підтримку в очах Поліни. – Я сподіваюсь, що ти дозволиш мені бути поряд. Я розумію, що ти вже дорослий чоловік та все ж, я хотів би бути поруч з вами, я хотів би стати батьком для тебе, якщо ти мені це дозволиш, – щиро говорив Сергій Дмитрович, а Аполінарія стояла поряд і плакала. Плакала від щастя, що її чоловіки разом та поряд з нею. Зараз не вистачало тільки Соломії та Соні. Чомусь Аполінарія бачила у цій творчій дівчині себе і материнське серце підказувало, що з Сонею її син буде щасливий.

– Мама має право на щастя. Я не заперечую та не буду заважати вашим стосункам. Я не можу поки назвати вас татом. Я вважаю, що тато це не той, хто дав життя, а був підтримкою та опорою, хто навчав і підтримував, – мовив Етьєн.

– Ти правильно вважаєш. Я сподіваюсь, що з часом ми станемо ближчими. Для мене також стало сюрпризом, що я маю сина. Дорослого сина. Це водночас принесло мені радість і смуток. Я був щасливий, що Поліночка дала життя, продовжила наше кохання у тобі, але я відчув і смуток, бо я не бачив, як ти ростеш, я не навчав тебе кататися на велосипеді, ловити рибу, забивати цвяхи.

– Ну, у вас ще є можливість. Я із задоволенням навчився б рибалити. Завжди мріяв, – мовив Етьєн.

– О, в мене таке підготоване місце є! – із запалом мовив Сергій Дмитрович. – Ой, риба! – почув звук духовки, яка сповіщала, що риба готова. – Все, нумо до столу.

– Переодягнися хоча б! Чи мій халат тобі сподобався більше, ніж твої штани? – розсміялася Аполінарія.

Етьєн ніколи не бачив маму такою щасливою. Її очі кричали про одне: вона кохає та знає, що вона кохана.

Багет переодягнувся у свій елегантний костюм. Етьєн встиг сервірувати стіл та дістати пляшку вина, а Аполінарія припудрила носика.

– Не вистачає Соломії, – мовив Етьєн.

– І Соні, – додала Аполінарія.

– То у вас з Софією усе серйозно? – запитав Сергій Дмитрович.

– Так, – не роздумуючи, твердо відповів Етьєн.

– Ти вже знайомий з Катериною Петрівною? – запитав Багет.

– Ні, я ще не встиг познайомитись з мамою Соні.

– Не знайомий, бо Катерина Петрівна – бабуся Софії. Мама живе за кордоном, у неї інша сім’я, – розповідав подробиці Сергій Дмитрович.

– А ти звідки знаєш? – дивувалася Аполінарія.

– Вона моя сусідка. Можна сказати, що на моїх очах виросла. Гарна дівчина. Етьєн має чудовий смак.

– Весь у тата, – підтримала Сержа Аполінарія.

– Як щодо пікніка і рибалки усім разом з дівчатами? – запропонував Багет.

– Чудова ідея! – підтримала Аполінарія. – Там би усі і познайомилися.

Вони разом їли смачні страви, приготовані Багетом, будували плани та багато сміялися. Етьєн бачив, як чоловік тримав маму за руку під столом, як намагався доторкнутися до неї і радів, що його мама, нарешті, щаслива, а вони усі втрьох сиділи за столом, наче справжня сім’я.

Мама, тато, син