Розділ 33. Маленький оркестр

Розділ 33. Маленький оркестр

Аполінарія Острозька чекала на гостей. Вона була зібрана та повністю готова, коли пролунав дзвінок.

– Добрий день, мої дорогі, – привітала жінка дівчат, які увійшли з тортиком та фруктами. – Яка краса, – мовила Аполінарія, приймаючи букет від Алекса. – Проходьте.

Етьєн спочатку думав відпроситись з роботи, але Ед сказав, що без нього нараду не проведуть, бо він мав доповідати про результати проведеної роботи. Чоловіки знайшли компроміс, що Етьєн під’їде до мами (вірніше на зустріч до Соні) під час обідньої перерви. Соломія вранці знову замастила братові ліхтар, щоб він не розлякав колег на роботі.

Аполінарія запросила гостей до великої кімнати, де на стіні висів портрет, який намалювала Соня. Усі познайомились та відчували себе невимушено.

– Мама ледь не спала з цим портретом. У нас була ціла епопея, куди повісити картину, – розповідала Соломія.

– Софіє, дякую ще раз за такий чудовий подарунок. Мене малювали не вперше, але на цьому портреті я собі подобаюсь. Ти – чарівниця. Мої колеги, більша частина з низ, посиніли від заздрощів. Світ мистецтва – жорстокий. Усі усміхаються тобі в очі, співають дифірамби, а у кишені тримають дулю та думають, щоб ти перечепився й впав, – ділилася досвідом жінка. – Я, до речі, не раз падала. Не раз втрачала голос перед концертом. Але завжди піднімалася та високо тримала планку. Хочу собі соловейка на плечі, щоб усі бачили та знали. З дитинства хотіла собі татуювання. У юності не було грошей, а потім змінилися вподобання. А зараз ось, на старості років, тату буде, хоч тимчасове. Діти, завжди мрійте та втілюйте мрії!

– Та які старості років? Ви – жінка у повному розквіті сил, – мовила Женя.

– Угу, як Карлсон. Чи як Фрекен Бок? – засміялася жінка.

– Думаю, що для Фрекен Бок ви дуже мініатюра, напевно, як Карлсон, – мовила Соня, а усі здивувалися. – Бо у вас є той моторчик, який змушує вас рухатися та йти вперед, не дивлячись ні на що. Ви завжди оптимістичні та у гарному гуморі

– Це правда, – погодилась Аполінарія, радіючи такому порівнянню.

– Соня розповідала, що у вас неймовірний голос, – мовила Женя. – Я ніколи не чула опери вживу, але це, напевно, дуже важко. Де ви навчалися співу? Напевно, брали приватні уроки, щоб досягнути такого рівня?

– Дякую за таку високу оцінку, але я ніде толком не вчилася, крім училища. В мене й грошей не було. Не завжди й на хліб вистачало, – ділилася жінка, поки на її передпліччі Софія малювала хною соловейка. – Я ж інтернатівка. Які додаткові уроки? Єдине, що мала – жагу співати. Скільки пам’ятаю себе, то співала скрізь і завжди. У нас була така дружня інтернатівська родина. Ми усі були творчими. Хтось грав на трубі, хтось на гітарі, а я співала. У нас був свій маленький оркестр. Не раз грали на Дерибасівській, щоб заробити гроші. А одного разу й хлібний кіоск обікрали з голоду. Вкрали хліб. Французький багет та круасани. Я на шухері стояла. Нас зловили, але побачили, що ми були голодні. Тоді власник кіоску нагодував нас. Наш Багет, він, до речі, після того й отримав своє прізвисько, влаштувався потім до кіоску вантажником. Завжди приносив мені свіжі круасани. Чомусь мала любов до Франції з юних років, – Женя штрикнула Соню ліктем під час слів про Багета, бо чула схожу історію.

– А що сталося з вашим оркестром? – запитала Соня. Її також зацікавив Багет, бо Сергій Дмитрович завжди казав, що втратив своє кохання, але не розповідав багато.

– На жаль, Жорж став не на ту життєву стежку. З гарного музиканта перетворився на домушника і закінчив своє життя у в’язниці. А Серж – Багет зробив гарну музичну кар’єру. Він був страх, який талановитий. Мав ідеальний слух та сам навчився грати на усіх музичних інструментах, які були в інтернаті. Це ж він мене й потягнув до училища. Там нас запримітили і направили, спочатку до філармонії, а потім і до Одеського оперного театру. Серж – моє перше кохання, – мовила жінка, але її очі стали сумними. – Перше, взаємне, але нещасливе...

Татуювання Аполінарії Острозької