Розділ 27. Викликати захоплення

Розділ 27. Викликати захоплення

Етьєн запропонував Софії свій лікоть, за який дівчина одразу ж взялася. Вона відчувала на собі зацікавлені погляди та чула здивований шепіт. Соня разом з Етом мали вигляд справжньої пари. Чоловік навмисно не вів свою нову знайому до мами, яка була оточена гостями. Алекс поставив мольберт та полотно там, де вказала Софія та пішов. Художниця обрала позицію, щоб їй було добре видно іменинницю. За проханням Етьєна було принесено невеликий столик, де Соня розклала фарби. Дівчина одразу ж пізнала жінку, яку мала відтворити на портреті. Аполінарія Острозька чудово вписувалася у її концепцію «Золотої Аделі».

Іменинниця мала приголомшливий вигляд. Вона була одягнута у чорну мереживну сукню з глибоким декольте. Нижня частина сукні була широкою з леопардовим принтом. Аполінарія довершила образ леопардовими рукавичками та розлогим капелюхом у такому ж тоні. Зверху на ексцентричному капелюсі були великі троянди, які були, наче живі. Співачці зробили укладання таким чином, що її довге волосся було дещо зібрано спеціальною сіткою, а зачіска нагадувала довге каре. У вухах були масивні золоті сережки з абстрактним візерунком. Жінка мала дорогий вигляд. Не зважаючи велику кількість деталей та епатажність образу, Аполінарія мала довершений та гармонійний вигляд.

Роблячи перші штрихи на полотні Софія звернула увагу на обличчя Аполінарії. Обличчя жінки: щічки та навіть підборіддя були вкриті незвичним коричнево-золотим ластовинням. Ця деталь не робила обличчя жінки дитячим чи безглуздим, а, дійсно, додавало якоїсь загадковості.

Ніхто з присутніх не здогадувався, що напередодні свого ювілею, Поліна Острозька вечеряла у ресторані та на один із компонентів страви, яку вона коштувала, в неї виявилася жахлива алергія. Жінка оббігала усі салони, щоб хоч якось знебарвити яскраві плями та позбутися невеликих дефектів на шкірі, але, на жаль, жоден заклад не допоміг. Коли Аполінарія вже зовсім зневірилася і вже думала відміняти свято, бо куди ж вона з таким обличчям піде, їй на допомогу прийшла її донька. Соломія з самого дитинства мала веснянки та намагалася з ними боротися. Дівчина заспокоїла матір, що зробить з неї красуню. Соломія зробила мамі такий макіяж, який підкреслив красу жінки, а на невеликі недоліки на шкірі, нанесла коричнево-золоті цятки, які мали вигляд веснянок, золотого сузір’я, доповнювали леопардовий принт на одязі.

Етьєн не відходив від Софії ні на хвилину. Хотів бути поряд та намагався допомагати.

– Привіт, друже! Я тобі телефоную, а ти знаходишся поза зоною, – мовив Едуард, який підійшов до пари та подавав знаки очима, без слів запитуючи у Етьєна про його супутницю. – Я вже думав, що щось з тобою сталося і ти вирішив отримати умі можливі прокляття світу і не прийти на ювілей прекрасної Аполінарії Острозької.

– Привіт, Еде, – відповів Етьєн, потискаючи руку товаришу. – Ми прийшли дещо пізніше.

– Ми? – акцентував увагу Едуард, показуючи усім своїм виглядом, що бажає знати, що за незнайомка поряд з Етом.

– Софіє, знайомся. Це мій вірний товариш – Едуард. Ед. Я тобі про нього розповідав. Еде, це – Софія, – коротко познайомив.

– Розповідав? Навіть так? – підняв брову Едуард. – І давно ви знайомі?

– Достатньо, – знову коротко відповів Етьєн. – Еде, не відволікай.

– Софія гарно малює. Дуже гарно. А мама вже знайома з твоєю... ем… творчою супутницею? – поцікавився пошепки Едуард. – Від тебе я взагалі не очікував, що ти будеш мовчати, як риба та приховувати таку красуню.

– Еде, пізніше поговоримо.

– Добре. Я тобі ще пригадаю, – жартівливо пригрозив Едуард.

Софія не чула розмови чоловіків поряд, вона була захоплена процесом. Дівчина натхненно писала портрет. Їй було добре видно маму Етьєна. У певний момент Аполінарія почала співати. Соня якраз працювала над обличчям. Жінка виконувала енергійну арію. У голосі відчувалась харизма та енергія. Саме ці риси Софії вдалося передати на полотні. Коли картина була майже закінчена, до Софії підійшов чоловік у яскравому вбранні. Він привітався з Етьєном з відчутним акцентом та перевів погляд на портрет.

– Маніфік! – вигукнув чоловік та далі продовжив говорити французькою. – Яка краса! Це ж Аполінарія! Наче жива. Ви дуже талановита! – захоплено вигукував чоловік, привернувши увагу не тільки оточуючих, але й самої іменинниці.

– Дякую, – відповіла також французькою Софія, чим дуже здивувала Етьєна. – Мені дуже приємно, що ви такої високої думки про мою роботу.

– Яка краса! – сплеснула у долоні Аполінарія, яка також підійшла до картини.

– Мамо, з Днем народження. Це мій подарунок тобі, сподіваюсь, що я зміг вразити тебе, – сказав Етьєн.

– Тобі вдалося мене здивувати та викликати захоплення, – не могла відірвати очей від свого портрету жінка. – Ти не познайомиш мене з авторкою мого портрету?

– Софіє, знайомся. Це моя мама – Аполінарія Острозька. Мамо, це талановита художниця – Софія, – не вдавався у подробиці Етьєн.

– Пані Аполінаріє, вітаю! Мені приємно, що вам сподобалась моя робота. Мені надзвичайно пощастило з натурщицею. Талановитих і творчих людей дуже легко та приємно зображати на полотні. А коли ви почали співати, я замилувалася, а пензлик сам виводив ваш профіль.

– Синус… – почала і одразу виправилася жінка, бо на людях завжди називала сина на ім’я. Сама була собі здивована, чому ледь не сказала своє звичне і пестливе слово. – Етьєне, чому я раніше на бачила цю прекрасну дівчину? Ким доводиться тобі Софія? – в лоб запитала мама.