Розділ 18. Халепа!

Розділ 18. Халепа!

Соня замовкла. Женя зрозуміла, що їй необхідно зібратися з думками. Євгенія лягла поруч з Сонею та обійняла її, бо побачила, що по обличчю подруги скотилися сльози.

– Знаєш, я думаю, що в житті кожної людини є події, які хочеться стерти, викреслити, забути, бо щоразу згадуючи їх, стає боляче та відчуваєш себе жахливо, – розпочала свій монолог Соня. – Я по-доброму заздрю тобі. Ти, хоч трохи, але пізнала, що таке материнська любов. Ба намагалася мені замінити матір, оточила любов’ю та теплом, але мені завжди хотілося мами. Щоб пригорнула, розповіла, поцікавилася... На жаль, я звикла до її холодності та змирилася з цим. Вона була поруч. Хоч холодна, але поруч і моя! Моя мама! Моя! – Соня замовкла та витерла сльози. – Мама поїхала, мені було боляче. Я так хотіла поїхати до неї, бути поряд. Коли мама вийшла заміж за Макконнелла і у них народився Ніколас, я страшенно ревнувала. Я так хотіла бути улюбленою, старалася бути найкращою у всьому, щоб мама пишалася мною і любила мене, хоча б за мої досягнення і результати… Коли я поїхала вперше до мами, я була підлітком. Сприймала усе набагато гостріше. Це вже зараз я до всього ставлюся інакше, а тоді... Я не розуміла, чому мама так любить Ніколаса, адже він не зробив нічого, чим би вона могла пишатись. Ми посварилися і я попросила відправити мене до бабусі раніше, не стало мені сили дивитись на те, як вона обіймає та пестить брата. Брата, але не мене. Не мене… – голос Соні тремтів, вона розповідала тихо, наче сповідалась. Женя гладила волосся подруги та, ніби, ділила їх біль на двох. – Коли я повергудась до Одеси, мені все ще було боляче. Ба намагалася згладити усі гострі кути, але я бунтувала. Я вимагала любові. Я чомусь подумала, що якщо я піду з дому, то мама схаменеться, приїде, вибачиться та скаже, як же вона мене сильно любить. Я вирішила піти з дому. Уявляєш, якою дурепою я була? Я пішла до нової однокласниці, Лідії. Навмисно лишила телефон вдома, щоб мене за ним не знайшли. Я заночувала у Ліди. Її батьки взагалі ні сном, ні духом, що я таке собі надумала. Вони знали мене як чемну, відповідальну дівчину і, навіть, не запідозрили біди. Я збрехала надто правдоподібно. Наступної доби мені стало образливо, чому ж мене ніхто не шукає? Тоді я ще не знала, що бабуся підняла усіх на світі, щоб мене знайти. Вона дуже перехвилювалася та потрапила до лікарні. Надвечір мене знайшов у будинку Лідії Сергій Дмитрович. Він не кричав, сказав, що бабуся у лікарні. Вона потрапила до лікарні через мене! Через мою дурість! Я ніколи цього собі не пробачу, але дуже дякую, що ти мене вислухала, – мовила Соня, витираючи сльози.

– Ходи до мене, обійму. Я росла без мами, але тато оточив мене любов’ю так, як оповита любов’ю тебе Катерина Петрівна. Хай наші найрідніші люди живуть якнайдовше.

Ця відверта розмова зблизила дівчат ще більше.

Час спливав і наближався час екзаменів. Женя вчила, розбирала, зубрила завдання і це дало свої результати. Під керівництвом Соні усі заліки та два екзамени Євгенія склала на «відмінно». Дівчата раділи кожній оцінці, яка наближала Женю до свого окремого житла. Останнім екзаменом був малюнок. Віктор Васильович завжди придумував щось оригінальне і ніхто зі студентів не міг передбачити, що буде на екзамені.

Викладач призначив екзамен на 12.00. Жульєн попросив Соню заїхати вранці до його ресторану, щоб узгодити новий дизайн меблів, і саме звідти вона повинна була їхати в університет. День видався хмарним, усе небо було затягнуте сірими хмарами та у будь-який момент міг хлинути дощ. Женя запропонувала заїхати за Сонею, але вона відмовила і сказала, що дістанеться сама на громадському транспорті. Якби ж вона знала, до чого все призведе.

Соня з парасолькою забігла у тролейбус. Їй необхідно було проїхати 4 зупинки. Можна було б і пройти, якби не дощ, який неочікувано полляв, мов скажений. Виявилось, що на тій зупинці, де мала виходити і Соня, було багато охочих. Цілий натовп просто поніс дівчину по сходах на вихід. Вона тільки встигла розкрити парасольку та побачила, що на одну із спиць причепилося щось незрозуміле. Коли дівчина пильніше поглянула та опустила очі трохи нижче, то побачила, до біля неї у молочному костюмі стоїть Віктор Васильович і руками намагається зняти свою перуку, яка повисла на спиці її парасольки.

– Халепа! – мовила Соня та зустрілася з очима викладача, до якого їхала на екзамен. Він смикнув перуку та надів її на голову. Перука встигла добряче намокнути і тепер по молочному піджаку викладача стікали струмочки каштанового кольору...

Соня під дощем