Розділ 14. Велике видно здалеку

Розділ 14. Велике видно здалеку

Марк Борисович ще при першій зустрічі з Перлинами сказав, що з ними було комфортно та затишно, як з добрими родичами. Він дозволив Євгенії залишатися у Соні на ночівлю. Чоловік думав, що Алекс міг би заночувати у машині біля будинку, на що хлопець погодився. Але як тільки про таку перспективу дізналась Катерина Петрівна, то заперечила та сказала, що молодик буде спати у залі на дивані, а дівчата у кімнаті Соні.

Бізнесмену було важко дозволити перебування, а тим більше, ночівлю доньки поза межами його будинку. На жаль, він мав досвід, коли його донька зазнавала булінгу у школі та пережила викрадення. Марк Борисович дуже любив свою донечку та боявся втратити. Він розумів, що її доведеться відпустити, але не був готовий це зробити, та все ж робив мінімальні кроки до хоч якоїсь незалежності та свободи доньки.

Марк Борисович Алексом передавав покупки з продуктами, а Катерина Петрівна, у відповідь, балувала Марка Борисовича домашніми стравами.

Дівчата, як завжди, виходили на університетське подвір’я під час великої перерви. Цей день не став виключенням.

– Мої вітання богиням, – неочікувано перед дівчатами вигулькнув Матвій, який прогуляв перші два пари. – Соню, це дійсно твоя картина, де дзвіночки намальовані, висить на виставці?

– І тобі привіт, гобліне, – буркнула Женя.

– Привіт. Так, моя, – коротко відповіла Софія, не бажаючи спілкуватися з Матвієм.

– Гарна. Але у мене є сумніви, що то ти намалювала, – мовив Матвій з бридкою посмішкою.

– Я не збираюся тобі нічого доводити. Не віриш – не вір, – спокійно відповіла дівчина.

– Там дуже гарно задіяний простір, показані напівтони та цікава гра фарб, – сказав Матвій, з тоном експерта.

– Мотя, не роби вигляд, що ти щось петраєш в цьому. Йди та готуйся до своєї нової виставки, пиши полум’яну промову, щоб забити баки наївним дівчатам. Згинь, – відправляла де інде його Євгенія.

Цю розмову почув Віктор Васильович, який якраз йшов до них на пару. Він зрозумів про яку картину йде мова.

– Добрий день. Чудово, що я вас зустрів. Кличте усю групу сюди, у двір. У нас буде пара на свіжому повітрі. Сьогодні у практичне заняття. Знайдіть крейду. Бажано багато. Якщо візьмете кольорову, то взагалі ідеально буде, – мовив чоловік з хитринкою у очах. – Софіє, то я побачу портрети Євгенії у чотирьох ракурсах? Чи не встигли намалювати?

– Добрий день! Усі портрети ми вранці занесли на кафедру, – відповіла Соня.

– Добре. Подивимось. Поки збирайте усіх тут, а я зараз швидко на кафедру зазирну та до вас повернусь, – мовив Віктор Васильович у передчутті перегляду картин.

– Щось вже знову стукнуло йому в голову. Чи перука тисне, чи надто гріє, що мозок закипів, – жовчно виплюнув Матвій. У них була взаємна нелюбов. Викладач відкрито казав, що Весельський нездара, а Матвій, як би не намагався задіяти зв’язки батька, ніяк не міг вплинути чи підкупити Віктора Васильовича.

– Мотя, тобі твій пензлик у вбиральні прищемило? Не переживай, твоїм мізками не грозить закипіти, бо не може закипіти те, чого немає, – відповіла Женя на слова Матвія. – Нездара, – додала тихіше, але так, щоб він почув.

До початку заняття майже усі студенти зібралися на пару на університетському подвір’ї перед корпусом. Усі зацікавлено перешіптувалися, що ж це має бути, бо пара на вулиці мала проходити вперше. Усі здогадувались, що це будуть якісь малюнки крейдою на асфальті перед корпусом, але не розуміли загального задуму.

Віктор Васильович підійшов до групи студентів у піднесеному настрої. По-перше, портрети Євгенії, які написала Соня, були неймовірними. На цих портретах дівчина була дуже схожа на свою маму – найулюбленішу студентку Віктора Васильовича. Чоловік вирішив, що один портрет повісить на кафедрі, два підуть на виставку робіт талановитих студентів університету, а один, де Женя найбільше схожа на маму, забере додому.

По-друге, ректор університету дав дозвіл на використання асфальту в університетському подвір’ї з метою створення там картин крейдою. А це чудова нагода масштабно продемонструвати: хто є хто.

По-третє, Віктор Васильович хотів наочно показати, що Матвій Весельський не заслуговує на стипендію від Президента України, на яку його бажають висунути, як одного з найкращих студентів. Завкафедрою за час роботи з молоддю вже навчався відрізняти зерно від полови і розумів, що Весельський – яскрава мильна бульбашка, а не найкращий студент.

– Добрий день, студентство! Сьогодні у нас перше практичне заняття. Відверто, я готував для вас дещо інше завдання, але випадково почув розмову ваших одногрупників щодо використання простору при написанні картини, – почав Віктор Васильович. – Сьогодні ми будемо з вами також вчитися використовувати простір та будемо перевіряти ваші знання із застосування пропорцій та ваші здібності у організації роботи інших та співпраці у команді. Це дещо новеньке, вважайте, що це такий творчий експеримент. То перейдемо до справи. Ви знаєте, що справжній художник може малювати скрізь і на всьому. Сьогодні вашим полотном буде асфальт. А щоб вам було цікавіше і азартніше, пропоную розділитися на дві команди, які будуть створювати свою спільну картину, – говорив Віктор Васильович, радіючи зацікавленим поглядам студентів. – У кожної команди буде капітан. Пропоную вам зараз розділитися на команди під керівництвом Матвія Весельського, – показав рукою на хлопця та почулись гучні овації. Чоловік витримав паузу, усі затихли та затаїли подих. Казимир Мазін випнув груди, бо думав, що він буде капітаном другої команди. – Та Софії Перлини, – перевів погляд на дівчину та знову пролунали оплески та вигуки, але дещо стриманіші. – Ви самі вирішуєте, що малювати, як малювати, але робота має бути готова через сорок хвилин від початку відліку часу та не хвилиною пізніше. У створенні картини на асфальті мають бути задіяні усі учасники команди, оскільки я маю поставити оцінки за сьогоднішнє практичне заняття. Я врахую внесок кожного учасника у вашу спільну картину. Запам’ятайте, що ви маєте використати увесь простір! Тож, розподіліться за командами, обравши собі капітана.