Розділ 11. Справжній джентельмен

Розділ 11. Справжній джентельмен

Рівно о 16.30 у квартирі Поліни Михайлівни Острозької (але усім вона представлялася, як Аполінарія і без усіляких там по батькові), пролунав дзвінок домофону. Жінка знала, що це її пунктуальний син.

– Привіт, синусику, за тобою можна годинник звіряти. Дві хвилинки. Я тільки припудрю носика і йдемо, – мовила жінка, пропускаючи сина у глиб квартири.

– Добрий день, мамо. Я зачекаю.

– Привіт, братику, – озвалася Соломія. Вона оглянула чоловіка з ніг до голови. – Ти знаєш, я, часом, шкодую, що ми з тобою брат і сестра. Ти такий гарний, що я б з тобою точно замутила б.

– Замутила б вона... Ти не у моєму смаку, – відповів, сміючись.

– Агов, думай, що говориш, я ж можу тобі зараз не сказати, що мама перед твоїм візитом спілкувалась зі своєю подругою. І та сказала, що обов’язково вона з її чарівною донечкою будуть на заході, куди їдете ви. І я ж можу тобі не зателефонувати від імені твоєї таємничої дівчини. Шах і мат, – мовила тихенько Соломія, щоб не почула мама.

– Дякую, сестричко, за цінну інформацію. Чекатиму на твій дзвінок. Ти – найкраща, найгарніша лисичка у всесвіті.

– Все, дітки. Як я вам? – запитала Поліна Михайлівна, обернувшись довкола.

– Богиня. Усі чоловіки будуть твоїми, – мовила Соломія.

– Мамо, ти дуже гарна, – стримано відповів чоловік. Він звик, що мама завжди довго збиралася та скрізь запізнювалася. Жінка завжди казала, що то не вона спізнюється, я хвилинна стрілка пришвидшує хід, щоб швидше зустрітись з нею.

– Мої пташенята… Такі вже дорослі. Люблю вас, але потрібно йти у світ та дарувати людям красу, – вмовила жінка, поцілувавши повітря біля скронь своїх дітей, щоб не порушити макіяж.

– Гарно вам провести час. Братику, ти обережніше там у відрядженні. Щоб до маминого дня народження вона не стала бабусею, – спостерігаючи за реакцією мами, звернулася до брата Соломія.

– Солоха, це ти так не бажаєш стати тітонькою? – продовжив виставу, чоловік та додав серйозніше: – Гроші у вас є, але якщо що – телефонуй. Будь чемною дівчинкою. Не надто хвостом крути.

– Ой, з тобою покрутиш. Ти ж усіх хлопців від мене розганяєш. Усі ж як тільки бачать, який ти грізний та діловий – одразу тікають, – жартома говорила Соломія. – Одна надія на твою дівчину, що перемикнеш усю свою увагу на неї та даси жити спокійно.

– Синусику, я дуже наполягаю на знайомстві з твоєю дівчиною.

– Добре, мамо. Обіцяю, що познайомлю тебе з нею. Але ж ти також пам’ятаєш умови? – уважно поглянув на маму. – Ти нікого мені не сватаєш.

– Та ну тебе, кого за тебе посватаєш. Ти на своїй роботі одружений, причому вже давно і безнадійно, – фиркнула Поліна Миколаївна. – Добре, ходімо, бо вже всі, напевно, на мене зачекалися, – мовила жінка та направилася до дверей.

– Солоха, я на тебе надіюсь, – знову звернувся до сестри.

– Добре, добре. Буду чемною дівчинкою. Думатиму тільки про навчання, університет і ніяких хлопців та вечірок, – підняла руки Соломія.

– Особливо вечірок, – наголосив чоловік та торкнувся вказівним пальцем кирпатого носика сестри.

Поки їхали у машині, Поліна Михайлівна перебувала у задумі щодо слів сина про його дівчину. А якщо й справді є якась таємнича дівчина? Жінка знала, що син дуже принциповий. Якщо щось сказав – закон. Поліна Михайлівна дістала телефон та надрукувала повідомлення.

«На сьогодні все відміняється. Перенесемо на пізніше».

Жінка поглядала на екран, але не побачила позначки, що повідомлення було прочитане. Вона сподівалась, що абонент все ж перегляне повідомлення вчасно та не буде діяти.

Поліна Михайлівна вийшла із задуми тільки тоді, коли машина зупинилася на парковці, син відчинив дверцята та подав мамі руку.

– Мадам, на вас чекають ваші прихильники, – усміхаючись, мовив чоловік.

– Там буде купа людей, можливо, на мене й не звернуть увагу.

– Мамо, ти чарівна й талановита жінка, яка має чудовий голос, карколомну зовнішність та фантастичний вигляд. Жоден чоловік не встоїть перед тобою, – сказав молодик, згинаючи руку в лікті, щоб матір могла взяти його під руку.

– Не підлещуйся.

Матір та син увійшли до просторої зали. Фоном гра жива музика, скрізь сяяли лампи та освітлювали обличчя чоловіків у дорогих костюмах та жінок у шикарних вечірніх сукнях.

– Моя люба, я така щаслива, що ти завітала до нас, – мовила жінка, яка йшла назустріч Поліні Михайлівні та її сину. Жінка щиро обійняла співачку та провела углиб зали, де щось жваво обговорювали. Син слідував за мамою очима, але тримався осторонь. Він бачив, як до неї підійшов ошатно одягнений чоловік з яскравим шаликом на шиї. То був явно іноземець, бо мав шалений акцент та нахвалював красу та солов’їний голос неймовірної Аполінарії, як себе просила називати Поліна Михайлівна.

Через деякий час усі просили талановиту Аполінарію заспівати щось. Жінка ніколи не викаблучувалася і погодилася виконати одну із арій. Її голос заповнив усю залу. То була якась магія звуків, яка не тільки радувала вухо, але й малювала в уяві неймовірні фантастичні візерунки. Коли співачка завершила, до неї підійшов син з великим букетом квітів. Він знав, що мама буде співати. Вона обожнювала демонструвати свій голос, бо саме це надавало їй крила та підносило до небес. Він заздалегідь замовив квіти і очікував на слушний момент, щоб зробити найріднішій приємність.