Розділ 7. Татусева донечка

Розділ 7. Татусева донечка

Як тільки Євгенія приїхала додому, вона одраза попрямувала у кабінет батька. Вона знала, що знайде його саме там.

– Привіт, тату, твоя студентка повернулася з навчання, – сказала Женя та поцілувала тата у щоку.

– Привіт, доню, – сказав чоловік та спробував заховати альбом, який переглядав перед приходом доньки. – І як враження у моєї третьокурсниці, яка проспала сьогодні першу пару? – награно серйозно запитав батько.

– Ой, на першій парі була Квітка. Нічого нового я б не дізналася. До того ж, є різниця: спати на парті, чи на м'якій подушці, – закотила очі дівчина. Вона все ж помітила альбом. – Тату, можна я складу тобі компанію і ми подивимося альбом разом? – запитала дівчина із сумними нотками у голосі. Вона розуміла, що й татові боляче, що він тримається з останніх сил, щоб не напитися, як він це робив кожного першого вересня.

– Добре, доню.

Женя нахабно вмостилася на колінах тата. Вона ніяк не могла викорінити цю звичку, хоча знала, що це з боку виглядало трішки дивно. Доросла донька на колінах тата! Мати Василева! Але їй було байдуже, що побачать, чи що скажуть інші. Тато був для неї найдорожчою людиною у цьому світі і вона знала, що він зараз відчуває. Такий самий біль відчувала і вона.

Тато розгорнув альбом на першій сторінці, звідти на них дивилася дуже гарна пара, яка стояла на сходах університету, у якому зараз навчалась Женя. Привабливою усміхненою дівчиною з фото була її мама – Надія, а хлопцем, який обіймав дівчину, був її батько – Марк.

Її батьки зустрілися першого вересня двадцять три роки тому. Мама була студенткою третього курсу того ж факультету, на якому зараз навчалась Женя, а тато вже працював.

Батьків поєднав кумедний випадок. Мама Жені обожнювала малювати. На жаль, не завжди їй вдавалося знайти фарби відповідних відтінків, а тут така нагода. Першого вересня, як тільки усі повернулися до навчання, її одногрупник приніс цілу гору тюбиків із фарбою. Він працював над громіздким проєктом після якого залишилася купа такого добра. Не усі тюбики були новими, більшість з них вже використовували, але для художників то був справжній скарб. За помірну суму грошей Надія і собі придбала кілька тюбиків з фарбою. Їй якраз не вистачало відтінків, щоб намалювати скелі та пісок. Дівчина поклала усе у свою невелику сумочку на ремінці через плече. Якимось чином один із тюбиків виявився погано закритим і фарба, під гнітом зошитів, вичавилась у сумці та пройшла крізь її полотняні стінки.

На великій перерві Надія разом з одногрупниками вийшла на університетське подвір’я, де, як завжди, було багатолюдно і гамірно.

– Тату, поглянь, у тьоті на сукні какулі, – звалилася сміхом дівчинка та так гучно, що привернула увагу усіх довкола. – Какулі, какулі, какулі... Ти кажеш, що я – мала засранка, а вона – велика? – запитала у батька дівчинка та вказала пальчиком прямісінько на розгублену Надію.

Чоловіком із невгамовною та безпосередньою дівчинкою виявився Віктор Васильович, який побачив одну із своїх найкращих студенток, яку щойно його донька обізвала "засранкою".

– Доню, не треба кричати і на кажи, будь ласка, таких слів. Будь чемною дівчинкою, – ніяковів чоловік ще більше від Надії, яка помітила, як коричнева пляма від фарби розповзлася на її сукні.

– Какулі, какулі, какулі... – ніяк не вгавала дівчинка, привертаючи ще більше увагу перехожих та змушуючи батька та Надію пекти раків.

– Привіт, мала. А це зовсім не какулі, а шоколад, – присів навпочіпки до дівчинки хлопець та показав малій невеликий шоколадний батончик.

– Хм... – сказала малеча, але припинила кричати. – А чому ж тоді той шоколад на сукні, а не у животику? – намагалась мислити логічно дівчинка та облизувалась, споглядаючи на шоколадку.

– Ну, не всі люблять шоколад, як ти, – відповів хлопець, помітивши в очах дівчинки ласий погляд. – Але я не знаю, чи ти була чемною і чи тато дозволить тобі з'їсти цей шоколадний батончик, – сказав хлопець та поглянув на Віктора Васильовича, який із вдячністю дивився на хлопця, якому вдалося перемикнути увагу його доньки на солодощі.

Після того, як малеча отримала шоколадний батончик і разом з батьком рушила далі, Надія підійшла до хлопця.

– Дякую, що допоміг. Це все фарба, яка пройшла крізь стінки сумки, – мовила дівчина, виправдовуючись та показуючи тюбик з фарбою, який став причиною ситуації.

– Та я все розумію, – сказав, усміхаючись, хлопець. – Як тебе звати?

– Надія.

– А я – Марк. Невже сукня остаточно зіпсована? – виявив турботу хлопець.

– Сподіваюсь, що ні. Має відіпратись, – відповіла дівчина. – Вибач, але мені час вже йти на наступну пару. Ще раз дякую.

– Ми з тобою ще побачимося? – запитав хлопець.

–- Якщо доля, то так, – відповіла дівчина та пішла у напрямку університету, наздоганяючи друзів.

Женечка