Розділ 4. Зародження дружби

Розділ 4. Зародження дружби

Дівчата знову гучно засміялися. Олександр сидів поруч та споглядав за ними. Він був на шість років старшим за Женю. Привабливий, стильний, врівноважений. Новоспечені подружки настільки активно спілкувались, що не помітили, як швидко сплинув час та дзвінок пролунав, сповіщаючи про початок нової пари. Женя дала короткі інструкції Алексу, о котрій годині і де її забрити та разом із Сонею побігли до потрібної аудиторії, щоб не запізнитись на пару.

На пару запізнюватись аж ніяк не хотілося, бо її мав вести Ігор Андрійович. Це саме той викладач за яким сохла добра половина студенток та зітхала частина викладачок. Гарний, розумний, харизматичний, толерантний чоловік, але одружений та щасливий тато двох чарівних дітей. Соня була знайома з цим викладачем ще з коледжу і не бажала запізнюватись на його пари. Заняття пройшло цікаво ти активно. Після завершення пари Ігор Андрійович підійшов до Соні, яка сиділа поряд з Женею.

– Софіє, візьмеш під опіку Євгенію? – запитав усміхаючись. – Може, хоч ти пробудеш у неї бажання малювати.

– Це ще питаннячко, хто над ким шефство візьме, Ігоре Андрійовичу, – відповіла жартома дівчина, – Можливо, я взяла приклад з Весельського та організувала персональну виставку?

– Та борони боже, – усміхнувся викладач. – Я все ще не втрачаю надії, що ти почнеш малювати. І не тільки на полях зошита, – сказав викладач та звернувся до Соні, – Як перший день?

– Чудово! Стільки вражень, – відповіла Софія.

– Приємно чути. Бажаю тобі досягти своєї мрії, – сказав викладач та, попрощавшись зі студентами, вийшов з аудиторії.

Дівчата не встигли навіть слово одна одній сказати, як поряд з ними виникла парочка "пензликів", як їх вже охрестили в групі.

– Тепер зрозуміло, чому ти така самовпевнена та гонорова. Думаєш, що Ігорюня допоможе на екзаменах? – зухвало запитав Матвій.

– Ігор Андрійович був керівником мого дипломного проєкту в коледжі. Він талановита, розумна та достойна людина. Я в жодному разі перед тобою не виправдовуюсь, але не рівняй усіх по собі.

– Я не рівняю усіх по собі, бо не кожен досягти мого рівня, – аж випнув груди Матвій. – До речі, а ти вже бачила мою нову виставку? Якщо бажаєш, можу провести тобі індивідуальну екскурсію.

– Мотя, просто йди звідси і не псуй атмосферу. Хіба не бачиш, що тут тобі нічого не світить? – не витримала Женя.

– Євгеніє, ти така красива і така зла.

– Весельський, йди звідси, бо зараз покусаю, – емоційно вигукнула Женя.

– Соню, ти подумай над моєю пропозицією. Знавці кажуть, що я – талант, – звернувся він до дівчини востаннє та голосніше додав, щоб усі чули: – Ви ще не раз почуєте моє ім'я та ще будете пишатись, що навчались зі мною в одній групі.

– Угу, вже почали шикуватись у черги за автографами. Згинь, – гаркнула на Матвія Женя та кинула в нього зошитом. – Як вже він дістав, а це лишень перший день навчання, – звернулась до Соні. – Тепер буде носитись зі своєю виставкою, як дурень зі ступою. Треба буде зайти поглянути на його мазню, щоб було, що відповісти.

– Я вже бачила його виставку, – спантеличила заявою Соня.

– Коли тільки встигла? Чи все ж повелася на пензлик маестро? – дівчата на останніх словах засміялися.

– Я потрапила на виставку випадково. У мене вона викликала досить суперечливі відчуття, бо не було якогось єднання робіт. У кожної картини була своя техніка, стиль, емоції. Так не може малювати одна людина. Запам'ятала прізвище, ось і все, а ти про пензлик подумала. Збоченка, – дівчата знову засміялися.

– Бачиш, ти одразу підмітила, що картини, наче не однією людиною написані, бо так і є. Матвій же скуповує картини інших студентів, десь щось додасть та видає за свої. Нездара, одним словом. Знають усі, але носяться з ним, мов з писаною торбою, через татка, який у мерії сидить.

– Та не будемо про нього. Краще про себе розкажи. Бо я знаю тільки те, що ти вмієш добре кусатися, – сказала, усміхаючись, Соня.

– Не бійся, тебе не кусатиму, – і додала, – сильно.

Дівчата знову вибухнули сміхом. Наступна пара пройшла швидко. Викладач монотонно читав лекцію та не помічав нічого, що відбувалося довкола. Дівчата, користуючись нагодою та аби не заснути, весь час переписувались.

По закінченню пари Женя забігла на кафедру до Віктора Васильовича. Їй не вдалося вмовити його віддати її портрет, що намалювала Соня, але викладач дозволив зробити фотографію.

– Хух, нарешті вмовила. Хоч фотку зробила, – переможно вигукнула Євгенія, коли вони спустилися у хол університету.

– Для чого тобі? Я ж маю намалювати тебе у всіх ракурсах до першого практичного заняття – здивувалась Соня.

– Коли то буде? А фото мого потребу в мене вже є, – Женька показала язика, наче дитина.

– Можемо завтра й почати. Тільки потрібно... – не встигла закінчити Соня.

– Підібрати правильний ракурс? – запитала, усміхаючись, Женя.

– Ні. Взяти планшетник та фарби. Ти не могла б завтра затриматися після пар?

– Ой, із превеликим задоволенням. Малюй мене, малюй, не смію тобі відмовити... – почала викаблучуватися Женька. – А що ти сьогодні робиш? Куди тебе підвезти?