Розділ 3. Гарний ракурс

Розділ 3. Гарний ракурс

Софія побачила, як Віктор Васильович обвів аудиторію поглядом, через що студенти притихли, зупинився поглядом на ній та ледь помітно кивнув головою. Дівчина усміхнулась у відповідь.

Цю лекцію Софія слухала із захватом, занотовувала, робила помітки, що їй потрібно знайти, щоб почитати додатково. Віктор Васильович був з тих викладачів, які причаровували інтелектом та полонили з першої лекції. Він пояснював дуже цікаво та просто складні поняття. Було багато прикладів, візуалізацій, які він виводив на екран протягом пари. Він не читав з папірця, а спілкувався зі студентами. Соня також ставила запитання, давала відповіді.

Приблизно десь на середині пари у двері постукали. Це була ефектна доглянута струнка білявка у червоній сукні. Дівчина попросила вибачення за запізнення та дозволу долучитись до інших. Викладач поглянув на неї, зітхнув, дозволив увійти та продовжив лекцію.

Білявка сіла на вільне місце біля вікна. Великі очі, оксамитова шкіра, правильні риси обличчя, витончена фігура. Сонце пестило прекрасний профіль незнайомки, промінчики бавилися білявим волоссям. Соня взяла у руки олівець та почала малювати. Дівчина, яку облюбувало сонце, наче відчула погляд Софії та кілька разів повернулася до неї. Соні цього було достатньо, щоб розглянути детальніше обличчя дівчини та продовжити малювати.

Те, що Софія Перлина перестала слухати лекцію, а займається іншими справами, помітив і викладач. Коли дзвінок оголосив про закінчення пари, двоє людей направилися у напрямку підпільної художниці.

Віктор Васильович і білявка майже одночасно підійшли до дівчини.

– Софіє Перлино, мені от дуже кортить дізнатись, що ж саме вас змусило відволіктись та не слухати мою лекцію? – обрився викладач. Він дістав малюнок, який виглядав з-під конспекту, яким Соня намагалась його прикрити, – То ви малювали...?

– Мене? – продовжила незнайомка, яка на малюнку пізнала себе.

Євгенія та її потрет, який намалювала Соня.

– Так, Євгеніє. Це ваш портрет. Досить непогано. Схожі. Хм... – зам'явся на хвилинку викладач, звернувши увагу на те, що новенька знову опинилася в центрі уваги, – Я розумію, що таким чином ви намагалися застосувати отримані на моїй лекції знання на практиці? Ви ж скажете мені щось на зразок цього? – намагався передбачити відповідь викладач.

– Зовсім ні. Вибачте, будь ласка, – відповіла Соня. – Просто ракурс був гарний та чудове освітлення, що гріх було не скористатись моментом.

– Знову ракурс, – усміхнувся викладач. – Що ж... до першого нашого практичного заняття я прошу вас намалювати портрети Євгенії з чотирьох ракурсів, щоб більше вам не кортіло малювати на моїх парах.

– Добре, – погодилась Соня, усміхаючись.

Викладач попрощався та пішов, прихопивши із собою портрет білявки.

– Гарний малюнок вийшов. Шкода, що Віктор Васильович з собою забрав, – сказала Євгенія.

– Вибач, що витріщалась на тебе, просто... – зам'ялась Соня.

– Угу, ракурс, – продовжила білявка і вони обидві засміялися. – Я, як вже ти зрозуміла, – Женя. А ти гарно малюєш, – сказала нова знайома.

– Дякую. Я – Соня. Так, я люблю малювати. Часом, як найде щось, забуваю про все і малюю.

– У нас зараз велика перерва, йдемо вип'ємо кави. У нашій студентській кав'ярні не кава, а пійло, то зараз організуємо нам з тобою пристойний напій. Ти п'єш лате чи краще американо?

– Лате, – швидко відповіла не зовсім розуміючи, як і хто буде організовувати той напій.

Поки дівчата збирали речі та підходили до дверей, щоб вийти з аудиторії, їх наздогнали ті ж самі хлопці, які підходили до Соні перед парою. Скориставшись моментом, що Женя щось активно друкувала у телефоні, один з хлопців (не Матвій) звернувся до Софії.

– А ти гарно знаєш французьку та малюєш теж непогано. Я – Казимир. Казимир Мазін, – почав розпускати хвоста перед новенькою хлопець. – Якщо бажаєш, то ми з Мотею можемо провести для тебе екскурсію, або піднатаскати тебе трошки по художці...

– Угу, – неочікувано втрутилася Женя. – Піднатаскати – ключове слово. Хіба не бачиш, що дівчина талановита й без тебе може обійтися?

– Вона ж ще не бачила, як я малюю, – не здавався хлопець.

– Господи, Казимире, якщо твої батьки назвали тебе на честь художника, це не значить, що ти – геніальний художник. До того ж, Ма-ле-вич малював (як на мене, те дуже сумнівно можна назвати картинами, але...), а ти – Ма-зін. Здатен тільки мазюкати. Все, згиньте! – відрубала Женя, взяла Соню під руку та попрямувала до виходу, а студентська аудиторія знову вибухнула сміхом.

– Так, гарно ти його опустила з неба на землю, – сказала Соня крізь сміх.

– Дістали вже. Цей Матвій Весельський зі своїм посіпакою Казимиром, вважають себе Аполлонами та титанами живопису, не попустять жодної спідниці в універі, – розповідала Женя. – А що він мав на увазі, говорячи, що ти гарно знаєш французьку?

– Так вийшло... Я попросила Матвія тримати свій пензлик при собі, – відповіла Соня.