Розділ 2. Малювати душею

Розділ 2. Малювати душею

Софія вже бачила цього викладача раніше. Віктор Васильович Рудь – немолодий, невисокий чоловік з чималим черевцем, маленькими, але живими та добрими очима. Він носив перуку і тепер вона була дещо іншого кольору, ніж тоді, коли Соня бачила цього чоловіка вперше.

Віктор Васильович був головою екзаменаційної комісії на творчому вступному екзамені. Перед усіма абітурієнтами стояло завдання: написати фарбами картину з того ракурсу, який їм відкривався. Це звичайне завдання художки. На столі стояв зовсім нецікавий набір: глечик, фрукти...

Абітурієнти одразу закопошилися, обираючи найкраще місце, а Соня не поспішала зайняти, на їх погляд, найзручнішу позицію. З її ракурсу відкривався дещо інший вид. До аудиторії, у якій проходив екзамен, прилягала ще одна кімната, вони обидві йшли "паровозиком". Двері до меншої кімнати були відкриті, а на столі у вазі стояли квіти. То були її улюблені дзвіночки.

Абітурієнти почали створювати свої шедеври. Ну, як шедеври... Дехто точно був фанатом кубізму та намагався врятувати свою мазанину незвичними формами, яскравими кольорами.

Соня спостерігала за усіма з вигідної позиції. По-перше, її влаштовував той ракурс, з якого вона малювала; по-друге, саме на неї був націлений кондиціонер, який хоч трохи давав можливість дихати у цей спекотний день; по-третє, вона могла вільно бачити результати роботи майже усіх інших. І це не могло не піднімати їй настрій, а часом й згадати свого викладача з коледжу, який про такі шедеври казав: "Дитинко, ну, тут одне з двох: або тобі потрібно працювати та розвивати у собі мистецтво, смак, або шукати багатенького папіка, який буде скуповувати оте все мазюкання та відвозити і ліс, щоб ніхто не бачив".

Софія натхненно наносила фарби на полотно, усміхаючись сама собі, та не помітила, як низенький чоловік у перуці, яка дещо перекосилася, коли він витирав з чола піт, підійшов до неї.

– Оригінально придумано, оригінально, – зауважив викладач. – А чому не пишете те, що й усі? – запитав чоловік дивлячись на картину з різних боків.

– Завдання було написати картину зі свого ракурсу. В мене вибір був невеликий: або зображати спини, або це, – відповіла Соня, показуючи пензликом на свій малюнок.

– А якщо я зачиню двері? – запитав чоловік і у його очах запалали хитринки.

– Хм... – на кілька секунд дівчина замовкла, кинула уважний погляд на дзвіночки у вазі та відповіла, – Можете зачиняти, я по пам’яті закінчу.

Дзівночки. Картина, яку написала Софія на вступному екзамені.

– Добре. Як ваше прізвище? – запитав чоловік.

– Перлина. Софія Перлина, – відповіла дівчина.

– Я запам'ятаю таку перлинку, – сказав чоловік, очі якого усміхалися, – Ой, вибачте, Перлину. Софію Перлину, – сказав викладач та рушив до столу, де записав щось у своїх паперах та ще раз уважно поглянув у бік, де стояла Соня.

Коли творчий конкурс завершився, абітурієнти підписали свої роботи та здали для експертної оцінки. Результати мали оголосити наступного дня. Але Соня були впевнена у своїй високій оцінці, бо той самий чоловік, Віктор Васильович, пізніше підійшов до неї.

– Софіє, ви не будете проти, якщо вашу картину ми долучимо до виставки творів наших студентів?

– Але ж я ще не ваша студентка, – відповіла Софія.

– Це технічне питання. То дозволите? – перепитав.

– Так, мені буде приємно побачити свою картину серед інших, – з усмішкою відповіла дівчина.

– До речі, мене про вас попереджав Ігор Андрійович. Я тепер розумію, чому саме він просив звернути на вас увагу.

– Дякую, мені приємно. Сподіваюсь, що я виправдала оцінку Ігоря Андрійовича. Я поважаю та ціную думку цього викладача. Він не тільки талановитий викладач, творча особистість, але й людина з високими життєвими цінностями. Мені пощастило з керівником дипломної роботи у коледжі.

– Приємно чути такі відгуки про своїх колег від талановитих студентів. Що ж, Софіє Перлино, чекаємо на вас у вересні. Але на своїх парах я буду до вас втричі вимогливішим.