Я тепер інший

Бабуся колись сказала мені, що справжнє випробування починається зі слів, а закінчується ділом. Отож, попри те, що я витратив бозна-скільки часу, намагаючись знайти вихід, але все ще був далеко від нього, я не втрачав віру, що його знайду.

— Ти зможеш, — повторював я собі знову і знову, але чим довше тривав цей шепіт надії, тим тихішим він ставав. Віра зрадлива, коли ти втомлений і знесилений, коли ти зовсім один.

«Що робити?.. Що я маю робити?..» — і тут на згадку спала бабуся з її блокнотом. Я підскочив від радості і почав заходити з дверей у двері, аж поки не знайшов ті, що були потрібні.

Бабуся сиділа за столом і записувала щось у блокноті, хитаючи головою.

— Що ти там пишеш, бабусю? — запитує минулий я.

— Думки, — відповідає вона, не відриваючись від письма.

«Навіщо записувати думки? Це ж так складно!» — думає минулий я.

Я стою і мовчки спостерігаю за бабусею: як вона хмурить брови, а вже за хвилину посміхається, як вона витирає зморщене чоло, а сльози линуть з її очей.

І до мене приходить розуміння — думки не потрібно тримати при собі. Їх потрібно записувати на папері — тільки так можна змусити їх замовчати й знайти справжнього себе.

«Й чому я лише зараз це зрозумів?» — подумав я, ще не зовсім позбувшись шкідливих думок.

— Не думай багато, бо загубишся у власних думках, так і не знайшовши вихід! — зовсім поруч почувся голос бабусі.

Я подивився навкруги — нікого: лише я, минулий я і бабуся з минулого.

«Я починаю чути галюцинації?» — подумав я, відчуваючи, як знову починає боліти голова.

— Менше думок, Свириде! — знову голос бабусі.

Я злякався не на жарт, думав, що мені вже прийшов кінець, та згадав, навіщо я у цьому спогаді — у ньому моє спасіння. Я підійшов до минулого себе. Втомлений, невпевнений у собі, замкнений і пригнічений.

Я відчув жаль до минулого себе — і разом із цим відчув прилив сили. Згадавши свої думки, я звернувся до себе:

— Не переймайся тим, що про тебе скажуть інші!

Я помітив, що двері зі спогаду — не ті, через які я увійшов, а ті, що знаходилися навпроти мене, — трохи відчинилися. Я усміхнувся й продовжив:

— У тебе ідеальні вуха, і ти не дивний!

З’явилося світло за дверима.

— Ти такий, яким тебе створив Всесвіт! — двері повністю відчинилися, але я знав, що ще не можу йти.

— І ти завжди говориш те, що маєш сказати, бо твої слова обмірковані! Не шкодуй про свої слова!

Спогад затрусило, ніби під час землетрусу, і він почав розчинятися, розпадаючись на пазли.

Я бачив, як спершу почали зникати стіни, потім стеля. Залишилися лише двері зі світлом, бабуся, блокнот, і я — теперішній і минулий. Так місце, у якому я загубився, слабшало. Було відчуття, що воно ось-ось відпустить мене.

— Ніколи не шкодуй про вчинене! — крикнув я. — Не можна повернути те, що вже зроблене! Сьогоднішні ми можемо бути лише кращими, ніж учорашні ми!

Блокнот бабусі почав зникати — і разом із ним зникала вона. Мені здалося, що в той момент бабуся усміхнулася очима.

— Відпусти думки... пробач себе!.. Я себе пробачаю!

І все навколо розвіялося, мов пісок у годиннику часу. Я знову був на своєму місці — у нашій вітальні. Ті ж самі стіни, той самий стілець, той самий запах. Я подивився на бабусю — вона усміхалася.

«Це мені намарилося чи...»

— Думки, Свириде, думки! — почув я голос бабусі, та вона не відкривала вуст, лише усміхалася очима.

— Синку, задуй свічку, — порушив тишу тато.

Він теж усміхався, і я усміхнувся у відповідь, бо зрозумів: моє день народження — це єдиний день, коли тато не працює весь день, а мама зачиняє майстерню на ключ.

— Але не забудь загадати бажання! — голос мами повернув мене до дійсності.

Старий я загадав би новий плейстейшен чи поїздку до Іспанії, бо саме там, здається, я колись уперше майже ні про що не думав. Це було через гостинність Іспанії чи тому, що я був із дідусем?

Від мене не вислизнуло, що бабуся не зводила з мене свого погляду. Він нагадав мені, що новий я повинен забажати щось справжнє, для цілковитого одужання.

— Синку?..

Я перевів погляд на торт із полунично-шоколадною начинкою і свічкою посередині. Вона палала, ніби говорячи: «З поверненням до життя!»

Я вкотре усміхнувся й, задувши свічку, загадав бажання — більше ніколи не губитися у власних думках.

Бабуся встала зі столу, подарувала мені новий записничок і тихо мовила, цілуючи в обидві щоки:

— Правильне бажання, онуку. Ти — моя гордість.

«Це що, було насправді?» — подумав я й знову почув знайомий сміх.