Двері до себе

Прийшовши до тями, я знайшов себе у темній кімнаті з великою кількістю дверей.

Згодом я зрозумів, що вони були повсюди: праворуч, ліворуч, на підлозі, навіть на стелі.

Один крок — одні двері. У перші я зайшов випадково, зробивши крок уперед — і вони вмить провалилися під ногами, віднісши мене у час, коли мені було вісім.

Я стояв у черзі біля кіоску з морозивом, думаючи, яке обрати: шоколадне у вафельному стаканчику чи пломбір на паличці в глазурі, і раптом почув, як про мене говорили дівчатка з черги:

— А ти бачила, що сьогодні одягнув Свирид?

— Ні, я його взагалі не бачила. Він знову прийшов до школи в костюмі з червоною краваткою?

— Гірше, — відповіла інша. — Сьогодні він був у звичайних шортах до колін, а на ногах — шкарпетки. Уявляєш?

— Хто одягає шкарпетки у травні? Дивак! — гигикнула третя.

Засміялися всі, хто стояв у черзі, окрім мене. Мені стало не по собі. Я тихо вийшов із черги й, заховавшись за деревом, заплакав.

— Чому я не такий, як інші?.. — прошепотів маленький я.

Мені хотілося себе заспокоїти, сказати: «Не переймайся, вони ж не знають, що у тебе залізодефіцитна анемія», але губи лише ворушилися — голосу не було.

«Я не можу говорити у цьому місці?» — подумав я.

У ту ж мить зображення маленького мене розчинилося в повітрі, і невидима сила викинула мене назад у темну кімнату.

Мене кинуло в холодний піт, а в голові пролунала нова думка:

«А що, як я ніколи не знайду звідси вихід?»

Почувся тихий сміх, скрегіт, а потім — голос бабусі:

— Не думай багато, бо загубишся у власних думках.

— Бабусю! — хотів покликати її я, але з уст злетіло тільки тихе «ся».

«Я що, дійсно заблукав у власних думках?» — подумав я, падаючи додолу.

Нові двері, новий спогад, який переслідував мене досі.

Перерва. Ми з Миколкою, моїм найкращим другом, сидимо на підвіконні. Я показую йому малюнок, який намалював для шкільного конкурсу. Не те щоб я дуже любив малювати, просто хотів, щоб мама мною пишалася — і вона справді сказала, що мій малюнок «справжній витвір митця».

— Гарно? — запитав дванадцятирічний я у свого друга.

— Дуже, — усміхнувся Миколка. — Дай, я покажу хлопцям.

Він бере малюнок, підходить до компанії біля дверей і раптом розгортає його догори ногами:

— Дивіться, Свирид-художник! Сальвадор Далі! Напевно, його мама малює не краще — бо я не чув, щоб хтось купував її картини! — сміється.

Сміються всі.

Я стою осторонь, не розуміючи, що сталося, Миколка повертає мені малюнок і тихо каже:

— Та не ображайся, я ж просто жартував… І про маму теж.

Але дванадцятирічний я бачить, як він ухиляється від мого погляду. І вперше думає:

«Може, друзі теж можуть зрадити?»

Як і вперше, зображення мене розчинилося у повітрі, і невидима сила викинула мене у темну кімнату.

Серце шалено билося, долоні спітніли, а в думках лунало:

«Ви не варті моїх думок!»

Я розправив плечі й ступив до інших дверей. За ними чекав болісний спогад, який глибоко відбився у моєму серці — смерть мого котика Мурчика.

Мені знову вісім. Я плачу, притуливши до грудей бездиханне тіло друга. Мимо проходить сусід і каже:

— Ти що, дівча, що так голосно плачеш?

Я миттю замовкаю. Спершу відчуваю сором, що плакав, а потім — що перестав, а в голові маленького мене звучить: «А хлопчики справді не мають плакати?»

Після того випадку я менше плакав, але почав більше думати.

Теперішній я підійшов до малого себе і спробував його погладити, на диво мені вдалося додоторкнутися до минулого себе. Маленький я здригнувся, міцніше пригорнув котика й побіг додому.

Моє серце забилося швидше.

«Бідолашний маленький я, соромився бути собою... Але чи я зараз кращий?»

І знову сміх, скрегіт, і голос бабусі:

— Не думай багато, бо загубишся у власних думках.

Я розправив плечі, підвів голову й тихо мовив:

— Я знайду вихід… навіть якщо доведеться витратити на це все життя.