Коли думки стають надто гучними

Я завжди багато думав — скільки себе пам’ятаю. У дитячому садку хтось на мене не так подивився, і я одразу: На мені різне взуття?

Перше кохання у третьому класі:

— Чому ти прив’язався до мене? Відчепися!

Я тиждень не ходив до школи, думаючи, що зі мною не так, і ніхто мені цього не казав — для батьків я був найкращий син, спадкоємець імперії, яку побудував тато. На моє запитання:

— Що зі мною не так? — мама відповідала:

— Синку, не зважай, вони просто тобі заздрять.

А тато лише відмахувався, поглядом кажучи:

— Не забивай дурницями голову.

І я справді намагався. Але чим дорослішим ставав, тим більше було думок — і тим довшою ставала відстань між мною й іншими. І цього батьки не помічали. Лише бабуся хитала головою й щось записувала у блокноті.

Одного дня я запитав у неї, що вона там пише, а вона відповіла:

— Думки.

«Навіщо записувати думки? Це ж так складно!» — думав тоді я, продовжуючи перейматися різними дурницями:

що про мене скажуть інші, чому в мене такі великі вуха, чому я такий дивний.

А що, якщо я щось сказав не так?

А якби тоді я зробив інакше?..

Такі думки спочатку заважали мені спати, а потім — дихати, і знову сім’я нібито не помічала змін. Мама мовчки зачинялася у майстерні, працюючи над новою картиною, а тато — над бухгалтерськими книгами й ухваленням чергових проєктів.

Здавалося, мене бачила лише бабуся. Якось вона подарувала мені записничок, сказавши:

— Не думай багато, бо загубишся у власних думках.

Я подякував їй за подарунок, закинув блокнот у шухляду й продовжував думати:

А що, якщо це сон, і світу, в якому ми живемо, просто не існує?

А Земля дійсно кругла? Можна вірити у це ствердження?

І чому мама завжди без настрою — я зробив щось не так?..

Потрібно було послухатися бабусю й навчитися менше думати, бо я все-таки заблукав у власних думках.

Це сталося на моє дев’ятнадцятиріччя. Мама поклала на стіл торт зі свічкою, і я, замість того щоб загадати бажання, подумав:

А Ольга (моя дівчина) зараз справді у лікарні біля дідуся? Чи, може, вона десь гуляє з іншим?

Тато вимкнув світло — ми ж завжди так робили перед тим, як я задував свічку. Темрява. Сам того не помічаючи, я задув свічку — і в ту ж мить мені здалося, що поруч промайнуло сіре сяйво. Щось холодне торкнулося моєї голови. Я відчув нестерпний біль — ніби щось стискало мої скроні так сильно, що здавалося: голова ось-ось розчавиться, як мерзлий ґрунт під ударами відбійного молотка.

— Що зі мною?.. — встиг подумати я, перш ніж знепритомнів.