РОЗДІЛ 13. Де автор вирішив, що з нього досить ---

ЧАСТИНА 1. Кажу…

Печатка була піднята.

Луг завмер. Корови перестали жувати. Лебеді завмерли в польоті. Критики зависли над натовпом, не змахуючи крильцями. Навіть Пан Аудит, який щойно холодно стежив за кожним рухом, мимоволі підвів брову.

Леся Квасолька стояла перед сувоєм із фіолетовою печаткою в руці. За її спиною, пліч-о-пліч, стояли всі: Каелен із долонею на її плечі, Ріан з гітарою, пантера, Арджент у піжамі, Віталік із лебедями, Мадам Фіалка, Феофан, Борис Фікусович, король Драгомир із хлібом, Шарик у короні, лазаріани, корови, бабусі-жерці. Ніна Петрівна стискала її за руку. Король Кавун Перший дивився на неї великими, серйозними очима. Кіт-регент сидів на її плечі й затамував подих. А збоку, нарешті поряд із ними, стояв чоловік у сірій куртці.

— Я, Леся Квасолька… — повторила вона голосом, який уже не тремтів, — …кажу…

Вона розкрила рота.

Це був найважливіший момент у її житті. Двох життів. Трьох.

Вона набрала в груди повітря.

І тоді хтось на іншому кінці Всесвіту, у маленькій кімнаті, за столом, на якому стояла порожня чашка з-під кави, відкинувся на спинку стільця, потер очі й тихо, втомлено видихнув:

— **Фух.**

---

### ЧАСТИНА 2. Клац

Усе завмерло.

Не так, як зупиняється час. Не так, як перед вибухом. Це було схоже на те, як вимикають телевізор, коли на екрані ще йде фінальна сцена.

— **Усе. Хватить цього бреда,** — сказав голос зверху, тихий, охриплий, зовсім людський. — **Вже тушнить починає.**

Печатка в руці Лесі застигла.

Пан Аудит завмер із простягнутим пером.

Кіт на плечі Лесі повільно, дуже повільно, повернув голову вгору й округлив золоті очі.

Чийсь палець лягав на кришку ноутбука.

— **Ні… — прошепотіла Леся. — Ні, ні, ні…**

**Клац.**

Кришка ноутбука закрилась.

---

### ЧАСТИНА 3. Протест

— **ЯКОГО ХЕРА?!** — вибухнуло з усіх боків.

Це був найгучніший крик в історії цієї книги. Здригнулися небеса. Захиталась Податкова Інспекція. Палац-квочка так сильно закудкудакав, що з даху посипалась черепиця.

— **МИ ЩЕ НЕ ЗАКІНЧИЛИ!!!** — заволала Леся. — **Я СКАЗАТИ ХОТІЛА!!!**

— **Це не за Інструкцією!** — вигукнула Ніна Петрівна. — **Це порушення пункту чотириста!**

— **Мій податок!** — заревів Каелен. — **Я ж тільки почав рахувати!**

— **Ніхто нічого не підписує!** — запанікував Арджент.

— **Віталік не прибув!!!** — розпачливо закричала Віталік. — **Ми навіть не побачили, чим усе закінчилось!**

— **Я не погоджував!** — гнівно, на всю силу своїх маленьких легень, заревів Кавун. — **Це не протокол!**

— **Мамо, ти ж обіцяла!** — додав він крізь сльози.

— **Мене ж ніхто не врятував!** — вигукнув кіт-регент. — **Я тут єдиний, хто нормально гавкав!**

— **Му-у-у-у!!!** — обурено заволала голова профспілки корів. — **СЕНДВІЧІ!!!**

— **Автор! АВТОРЕ!** — кричав Ріан. — **Ми ж були на піку!**

— **Відкрийте ноутбук!** — гаркнула пантера.

— **Це несправедливо!** — загуділи критики.

— **Ми ще не бачили, як Ніна Петрівна фарбує волосся в зелений!** — проскиглив дракончик-стажист.

Усі кричали одночасно. Це був шум, схожий на шторм у казані з борщем.

Але автор уже не чув.

---

### ЧАСТИНА 4. Пакет

Автор, чоловік років тридцяти п'яти, у домашніх штанях, із червоними очима й обличчям, яке не бачило сну з минулого вівторка, сидів перед закритим ноутбуком і довго дивився на нього.

— Ні, — тихо сказав він. — Усе. Досить.

Він озирнувся. На столі стояла чашка. Порожня. На дні висохла чорна цятка. Поруч лежала напівз'їдена пачка печива, блокнот із написом «План на сьогодні: випити кави, не вмерти, зрозуміти, що відбувається» (у ньому було викреслено два пункти) і розкидані папірці з іменами: «Леся», «Каелен», «Кіт», «Віталік», «Кавун».

— Та ну всіх нахер, — прошепотів він.

Він підвівся, зайшов у коридор, відкрив шафку під раковиною й витягнув великий чорний мусорний пакет. Вернувся. Узяв ноутбук обома руками, як щось дуже гаряче, й акуратно опустив усередину.

Ноутбук мовчав.

Але з нього, глухо, наче з-під води, долинав шум.

— **Випустіть!!!**

— **Ми ще не закінчили!!!**

— **Це незаконно!!!**

Автор зав'язав пакет.

Один вузол. Другий. Третій.

— Ну все, — буркнув він. — Досить.

— **Ей! Автор! Не робіть цього! У нас ще є вісім незакритих сюжетних ліній!!!**

— Це не мої проблеми.

— **А як же сендвічі?!**

— Не знаю.

— **А Віталік?!**

— Нехай сама з'ясовує.

Він накинув куртку, взяв пакет під пахву й вийшов.

---

### ЧАСТИНА 5. Баки

Ніч була тиха й прохолодна.

На подвір'ї не світило жодне вікно. Десь далеко гавкав собака. Автор спустився сходами, перетнув двір і підійшов до сміттєвих баків, які стояли під ліхтарем і виглядали так, ніби вони теж давно втомились від життя.

Він відкрив кришку першого бака. Знизу війнуло чимось неприємним.

— Ну й добре, — тихо сказав він.

Він обережно, мов щось дуже крихке, опустив пакет усередину. Той тихо стукнув об дно.

Із пакета, приглушено, долинув ображений голос:

— **Мамо… мені тут не подобається…**

Автор мовчки закрив кришку. Подивився на бак. Потім на небо. Потім на свої руки.

Збоку з-за кута вийшов чоловік у сірій куртці. Він зупинився за три метри, подивився на бак, на автора й, тихо зітхнувши, сказав:

— Нарешті.

Автор кивнув йому, як старому знайомому. Той кивнув у відповідь і пішов геть.

Автор ще постояв. Потім, дуже повільно, перехрестився.

— Так, — пробурмотів він. — Треба не забути покликати батюшку.

Він потер перенісся.

— Хай усе це висвятить. Хай горить воно все синім полум'ям. І хай святить, навіть поки горить. Аж доки не розвіється прахом.

Він ще раз глянув на бак, зітхнув і, нічого не додаючи, пішов додому.

Двері парадного зачинились.

На подвір'ї стало тихо.

---

### ЧАСТИНА 6. Кінець