РОЗДІЛ 11Де король народжується за протоколом, а перший звук виявляється знайомим

ЧАСТИНА 1. Пробудження за списком

У ту ніч у палаці спати вже ніхто не збирався.

Каелен схопився так швидко, що перекинув столик із чаєм, але навіть не помітив. Ріан упав із подушки вдруге й знову не помітив. Арджент, не розплющуючи очей, дістав із портфеля стос бланків і почав водити ручкою по повітрю. Віталік заплуталась у вінку з лілій і вигукнула: «Віталік прибув!», а потім спантеличено додала: «Куди?» Мадам Фіалка мовчки схопила три капелюхи й вирішила, що всі підходять.

Лише пантера, як завжди, діяла без зайвих слів. Вона миттю опинилась у мене під боком, підставила плече й тихо сказала:

— Дихай.

— Я дихаю, — прохрипіла я.

— Мало.

— Що ж, тоді більше.

— Добре.

З мого живота долинув діловитий голос:

— Дорогі громадяни, прошу тиші. Оголошую протокол.

Усі завмерли. Навіть дракончик-стажист, який щойно виліз із кошика з хлібом і ще не встиг зрозуміти, що відбувається, застиг із буханкою на голові.

— **Пункт перший, — урочисто продовжив голос. — Мені потрібні десять свідків.**

— У нас їх нескінченно, — тихо озвалась Мадам Фіалка.

— **Пункт другий. Один нотаріус.**

— Я тут, — приречено прошепотів Арджент.

— **Пункт третій. Три печатки.**

— Я принесу, — сказав Феофан, який уже встиг вигулькнути з-за дверей у піжамі з нарукавниками.

— **Пункт четвертий. Миска борщу, пісня, хліб і тиша.**

— Чому ти думаєш, що тиша можлива? — тихо спитала я.

— Це в протоколі.

— Але ж…

— Мамо, — лагідно, але твердо перебив він. — Просто довірся.

Я заплющила очі й видихнула.

— Гаразд.

Це був перший розумний вчинок за ніч.

---

### ЧАСТИНА 2. Пологовий палац

Палац «Вічна Велич» усе зрозумів без пояснень.

Він завжди розумів усе. Просто мав звичку мовчати. Але цього разу він повільно, з обережністю, схожою на ніжність, підвівся на курячих ногах, обійшов поле, вибрав найтихіше місце й тихо, акуратно сів.

Крила з вогнетривкого пір'я розпушилися. Дах трохи просів. Гобелени на стінах мляво заворушилися, мов тканинні подушки. Усі кімнати перебудувались: коридори стали ширшими, світло лагіднішим, підлоги м'якшими. Над головним залом з'явилася маленька табличка, виведена хтозна-яким пером: **«ПОЛОГОВИЙ ПАЛАЦ. ТИХО. ТУТ НАРОДЖУЮТЬСЯ КОРОЛІ».**

Мене відвели в кімнату, схожу на велике гніздо, вистелене тисячею подушок, ковдр і м'яких пледів. У кутку потріскував камін. Над ліжком висіли гірлянди зі світлячків. На столику стояла миска борщу, пахучий хліб і чай із м'ятою. Усе було таке затишне, що мені на мить захотілося просто заснути й прокинутись у понеділок, на чотирнадцятому поверсі, між принтером і фікусом.

Але світ вирішив інакше.

— Мамо, — озвався голос. — Перший інтервал.

— Що?

— Скорочення. Інтервал: п'ятнадцять хвилин. Нагадую, я король.

— Ти не королем, ти зараз просто… ой.

— Ага, — з розумінням сказав він. — Це було друге.

Борис Фікусович, що стояв у візку біля мого ліжка з рахівницею, діловито клацнув кісточками:

— Зафіксовано. Наступне через дванадцять.

— Чому ти це рахуєш? — прохрипіла я.

— Бо хтось має.

---

### ЧАСТИНА 3. Хто що робить

Коли я трохи прийшла до тями, виявилося, що за цей час усі встигли розподілити ролі.

Каелен виступив відповідальним за бюджет. Він розклав на столі стос золотих монет, акуратно відкладаючи по одній за кожну хвилину, і час від часу бурмотів: «Витрати на пологи… страхування… податок на народження…».

— Каелене, — слабко сказала я. — Не зараз.

— Це можливий ризик.

— Який?

— Податковий.

Ріан узяв на себе музику. Він сидів у кутку з гітарою й тихо, ледь чутно, грав ніжну колискову, яка, на його думку, мала «налаштувати дитину на правильну хвилю».

— Я не народжуватиму під музику серфінгу, — пробурмотіла я.

— Це не серфінг, це хвиля життя.

— Тоді тихіше.

Пантера охороняла двері. Вона лягла на порозі й так сяйливо дивилась на кожного, хто намагався увійти, що навіть критики, які тихенько сунулись по коридору, розвернулись і втекли.

Арджент сидів за столиком і скрупульозно вів нотаріальний журнал: «Час — 03:07. Скорочення. Свідки — присутні. Печатка — потрібна. Тиша — відсутня».

Віталік тримала мене за руку. Вона сиділа біля ліжка, закутана у вінок, і з самовідданістю, що межувала з героїзмом, щоразу, коли я здригалась, голосно виголошувала:

— **Віталік поруч!**

— Дякую, — вдячно прошепотіла я.

— Тримайся, подруго.

— Я тримаюсь.

— Ми всі за тебе.

Мадам Фіалка командувала лакеями й лебедями, розставляла свічки, перевіряла температуру води й одночасно складала меню «Святкова вечеря на честь народження короля». Ніна Петрівна, сидячи на краєчку ковдри, розкладала на колінах цілий стос бланків.

— Лесю, — спокійно сказала вона. — Підпишіть тут.

— Що це?

— Заява про бажання народитись.

— Це ж не я народжуюсь!

— Це від імені дитини.

— Він сам не може?

— Не має права до народження.

Я мовчки поставила підпис.

— Дякую, — задоволено сказала Ніна Петрівна. — Ще три.

---

### ЧАСТИНА 4. Кіт-регент

Тоді в кімнату вбіг кіт.

Не вбіг, а влетів, мов ракета, у короні набакир, мантії з подушок і виразом, який можна було назвати «великий державний жах».

— Лесю! — закричав він. — Я дізнався! Ти народжуєш!

— Знаю, — прошепотіла я.

— І я регент!

— Так.

— І мені це все треба контролювати!

— Не треба.

— Але я король!

— Ти регент.

— Це майже король!

— Тільки з відповідальністю.

— Тоді я відповідальний!

Він застиг посеред кімнати, абсолютно спантеличений, обвів усіх поглядом, схопився за голову й почав ходити з кутка в куток.

— Дихайте, — закричав він. — Усі дихайте! Глибоко! Вдих… видих… вдих… **гав!**

Усі повільно подивились на нього.

— Видих… — продовжив кіт, не помічаючи. — Ой. Це не… Це… **му!**