РОЗДІЛ 10. Де Леся дізнається, чому все фіолетове, а минулі життя виявляються практикою

 ЧАСТИНА 1. Перший ранок короля

Перший ранок нового правління почався з указу.

Кіт, у короні набакир і мантії, пошитій із трьох оксамитових подушок, сидів на троні з ящиків і диктував дракончику-стажисту, який старанно водив пером по сувою:

— **Указ Короля Саламандри, Регента Усього, Повелителя Тунцю, номер два.** Пункт перший. Усі підвіконня офіційно переходять у мою власність. Пункт другий. Хто сидить на підвіконні без дозволу, платить штраф у розмірі однієї консерви. Пункт третій. Хто сідає на мій килимок, той… е-е-е… той дуже недобра людина.

— Це юридично не оформити, — тихо зауважив Арджент, який стояв осторонь у піжамі й з портфелем.

— Тоді оформіть.

— Я нотаріус, а не чарівник.

— Усі нотаріуси трохи чарівники.

— Це неправда.

— Це політика.

Арджент здався й дістав папку.

Я сиділа збоку на подушці й пила чай із горня «Королева відпочинку». Було ранньо, свіжо, пахло борщем і новою владою. Навколо метушилися лакеї, лебеді, радники й навіть двоє критиків, які оцінювали кожен рух короля.

Годинник у моїй кишені дрібно вібрував. Пісок усередині сипався так швидко, що скляні стінки трохи нагрілися й світилися м'яким фіолетовим світлом. Я поклала його на стіл, але він мало не стрибав.

— Він нервується, — сказала Ніна Петрівна, підходячи до мене з папкою під пахвою.

— Годинник?

— Годинник. Він давно чекає на вас, Лесю.

— На мене?

— Так. Нам потрібно поговорити. Наодинці.

— Я не одна. У мене тут цілий палац.

— Тоді ходімо в архів.

Вона розвернулась і пішла. Я допила чай, підхопила годинник і, перевалюючись, подибала слідом.

За моєю спиною кіт голосно вигукнув:

— **Указ номер три!** Усіх, хто вийшов із кімнати без дозволу, вважати такими, що вийшли з кімнати без дозволу!

— Це не указ, це тавтологія, — зауважив Арджент.

— Прекрасно, — відрізав кіт. — Записуйте.

---

### ЧАСТИНА 2. Чому все фіолетове

Ми спускалися сходами палацу-квочки.

Сходи були вузькі, круті й вкриті килимом із пір'ячок. Із боків на стінах висіли портрети дідів у жіночому образі, які цього разу чомусь не здавалися мені зловісними. Може, вони просто звикли.

— Ніно Петрівно, — нарешті спитала я. — Можна питання?

— Звичайно.

— Чому все навколо фіолетове?

Вона зупинилась на сходинці й не одразу відповіла. У напівтемряві її волосся світилося м'яким неоновим блиском.

— Це складна історія, — сказала вона. — Але я скажу вам прямо. Фіолетовий колір — це колір **«очікування резолюції».**

— Що?

— У нашій системі кожен документ має свій статус. Червоний — відмовлено. Зелений — погоджено. Жовтий — на доопрацюванні. А фіолетовий це «розглядається, і ніхто не знає, коли закінчиться».

— Тобто це колір бюрократії?

— Це колір **безкінечного очікування.**

Я мовчала.

— Колись давно, — продовжила Ніна Петрівна, — у Відділі Погодження Доль вирішили, що кожному співробітнику потрібно виділити особливий колір, щоб ніхто не плутав їх із простими смертними. Оскільки червоний, зелений і жовтий вже були зайняті, залишився лише фіолетовий. Ніхто його не хотів, бо він означав найгірше: невизначеність. Тому його призначили нам.

— То ви фарбуєтесь, щоб…

— Щоб показати, що ми готові чекати довше за інших.

— Це звучить сумно.

— Це звучить по-бухгалтерськи.

Вона усміхнулась.

— До речі, ви знаєте, чому на вас так сильно діє фіолетовий?

— Ні.

— Бо ви єдина в історії відділу, хто **погодила чотирнадцять тисяч документів без жодної відмови.**

Я зупинилась.

— Що?

— Усе життя ви казали «так», «добре», «звісно», «без проблем». Без жодного «ні». Це рекорд.

— Це… ви серйозно?

— Цілком. Саме тому вас і обрали.

— Обрали для чого?

— Це вам покаже архів.

---

### ЧАСТИНА 3. Архівариус Равлик

Архів розташувався в підвалі палацу, у печері з низькою склепінчастою стелею. Повітря там було прохолодним, сухим і пахло старим папером, чорнилом і трохи борщем.

Уздовж стін тяглися нескінченні стелажі. Кожна полиця була заповнена пошарпаними папками з написами: **«Доля №4587. Не відкривати»**, **«Справа про кота, що йшов самотою (прострочено)»**, **«Бабусі. Різне»**. Над усім цим висіла табличка: **«АРХІВ СУДЕБ І ДОЛЬ. ТИША. ТУТ ПРАЦЮЮТЬ.»**

Серед стелажів повільно, дуже повільно, повзав **равлик.**

Не звичайний. Великий, у окулярах, у крихітному піджаку з нарукавниками й бейджику «АРХІВАРІУС РАВЛИК. ВІДДІЛ ДОВІДОК (ШВИДКО НЕ ПРАЦЮЄМО)».

— Добрий день, — зітхнув він, побачивши нас. — Чим можу?

— Нам потрібна справа Квасольки Лесі, — сказала Ніна Петрівна.

— Квасолька… — Равлик зморщив лоб (якщо у равликів є лоб). — Секунду.

Він повільно розвернувся, кивнув самому собі й поплівся вглиб стелажів. Це тривало довго. Дуже довго.

Ми сіли на лавку.

Минуло п'ять хвилин. Десять. Двадцять.

— Він скоро повернеться? — спитала я.

— Він завжди повертається, — спокійно відповіла Ніна Петрівна. — Просто не завжди того ж дня.

Ще за півгодини з-за стелажа донеслося гучне шарудіння. Ми підвелися. Равлик, багряний від напруги, ніс на спині величезну папку, ледь не перекошений під її вагою.

— Ось… — видихнув він. — Справа №1. Квасолька Л. (Елеонора). Прошу.

— Дякую, — сказала я.

— Нема за що. Розписатися треба в трьох місцях.

— У яких?

— У журналі видачі, у журналі повернення й у журналі підтвердження, що ви розписались.

Я розписалась. Равлик задоволено кивнув і поповз назад.

Папка була важка. Обкладинка фіолетова. Угорі золотими літерами було написано: **«КВАСОЛЬКА ЛЕСЯ (ЕЛЕОНОРА). ЖИТТЯ №1–3. ПРАКТИКА.»**

— Практика? — перепитала я.

— Відкривайте, — тихо сказала Ніна Петрівна.

---

### ЧАСТИНА 4. Годинник відкривається

Я поклала папку на стіл, і в ту ж мить годинник із фіолетовим піском у моїй руці засвітився яскравіше.

Піском ніби хтось пустив електричний струм. Скляні стінки задзвеніли. Ніна Петрівна швидко відійшла на крок.