РОЗДІЛ 5. Де кіт летить не туди, а палац іде по сліду

 ЧАСТИНА 1. Акт розшуку у трьох примірниках

Є речі, які не можна зробити без паперу. Розшук кота-дракона з недопогодженою відпусткою до таких і належить.

Ніна Петрівна дістала з сумки-кравчучки чистий бланк і розклала його просто на сніданковому столі, між хлібом і мискою каші для тих, хто нічого не зрозумів. Бланк називався **«АКТ РОЗШУКУ ПІДЗВІТНОЇ ОСОБИ (КОТА, ДРАКОНА, ІНШОЇ ПУХНАСТОЇ ІСТОТИ)»** і мав тридцять дві графи.

— Прізвище, ім'я, по батькові розшукуваного, — діловито бурмотіла вона, водячи ручкою. — Саламандра… Саламандрович?

— У нього немає по батькові, — сказала я.

— У всіх є по батькові, Лесю.

— У нього був батько-вогонь.

— Тоді Вогнович.

Вона записала. Фікус Борис, що сидів у візку з колесами, схвально кивнув листям.

— Особливі прикмети?

— Сірий, пухнастий, кривий хвіст, корона з рогами, — перелічила я.

— І гавкає, — додав Шарик.

— Це не прикмета, це вада, — виправила Ніна Петрівна, але записала.

— Остання відома позиція?

— Повітряна куля. Кошик.

— Напрям руху?

Усі подивилися на небо. Куля вже перетворилася на крихітну різнокольорову цятку й повільно, неквапливо зникала десь над обрієм. Було схоже на цукерку, яку смоктало величезне небо.

— Туди, — невизначено показав Ріан.

— «Туди» не є напрямом, — сказала Ніна Петрівна. — Потрібні координати.

— Мамо, — озвався живіт. — Я можу.

— Що ти можеш?

— Я вже все бачу. Мені видно вітер. Вона летить на північний схід, трохи схилившись на схід, зі швидкістю двадцять вузлів, а за три години її знесе на Ярмарок Чарівних Тунців.

Усі завмерли.

— Звідки ти знаєш? — прошепотіла я.

— Я король. У мене є інтуїція, — сказав голос зсередини. — А ще я бачив карту. Вона висіла в тебе на стегні, коли ти спала.

— У мене на стегні була карта?!

— Вона там завжди була. Просто ти не дивилась.

Ніна Петрівна вписала в графу «Напрям руху»: **«Північний схід (дані надані ненародженим спадкоємцем)»**, поставила три підписи, три печатки й урочисто проголосила:

— Акт складено. Починаємо розшук.

---

### ЧАСТИНА 2. Палац піднімається

Із транспортом одразу виникла проблема.

Вертоліт короля був затісний для всіх. Диван Мадам Фіалки вмів літати, але лише на три метри над землею. Пантера пропонувала бігти, але Лорд Арджент нагадав, що він нотаріус і за все життя не бігав далі нотаріальної контори.

— Тоді що? — спитала я.

І тут палац-квочка, що спокійно сидів на лузі й тихенько сопів, раптом ворухнувся.

Спершу ми почули тихий скрип. Потім глибоке зітхання. Потім земля здригнулася, і величезні курячі ноги повільно, обережно, як у людини, що встає з дивана після обіду, розпрямилися.

**«ВІЧНА ВЕЛИЧ» ПІДНЯЛАСЬ.**

Він озирнувся (цього разу не вікнами, а кількома балконами, що повернулися, наче голова), зробив кілька пробних кроків і чхнув. Пожежа була давно погашена, тож цього разу чхання вийшло з порошком від попелу.

— Він хоче допомогти, — здивовано сказав Каелен.

— Він образився, що його не взяли, — зітхнув король Драгомир.

— На що образився?

— На те, що кіт утік без нього. Вони з Саламандрою колись разом ходили на риболовлю.

Палац нахилив один зі своїх башточок і з мелодійним «ку-ку» мовби запрошував нас усередину.

Ми вирішили не сперечатися.

Нас упакували за десять хвилин: Ніна Петрівна з фікусом на колінах, Каелен із валізою фінансових звітів, Ріан із гітарою, пантера, Шарик, Лорд Арджент зі своїм портфелем, король із хлібом (він не розлучався з ним ні на секунду), дракончик-стажист із банкою борщу й Мадам Фіалка з диваном, який вона відмовилася залишати.

Палац рушив.

Курячі ноги ступали важко, але гордо. Земля тремтіла. Дерева, мимо яких ми проходили, розступалися й вклонялися. Поряд пролітали дракони-пошта, і один із них, проносячись повз вікно, на льоту кинув нам листівку: *«Ви перекриваєте повітряну смугу. Штраф — три мішки зерна».*

— Зерно в нас є? — спитала я.

— Є хліб, — сказав король.

— Хліб не рахується.

— Для мене рахується.

---

### ЧАСТИНА 3. Перше правило путівника

Усередині палацу було затишно, наче в старому вагоні, де всі їдуть у відпустку.

Ми зібралися в залі з камінами, де ще вчора палали портрети, а тепер сиділи на обгорілих кріслах, з ковдрами на плечах і гарячим чаєм. Хтось поставив пластинку. З грамофона тихо лилася мелодія, що нагадувала мені одночасно колискову й ранковий дзвінок з офісу.

— Правило перше, — сказала Ніна Петрівна, ставлячи на стіл величезну карту світу. — Під час розшуку ніхто нічого не їсть без дозволу.

— Чому? — спитав Ріан.

— Бо може виявитись, що це чужа зарплата.

— У сенсі?

— У сенсі, що якщо ви з'їли щось у місті бюрократів, то автоматично отримали штраф.

— Ми їдемо до міста бюрократів?!

— Ми їдемо до Ярмарку Чарівних Тунців. Але дорога пролягає через місто Двохсот Стамп.

— Тільки не це, — тихо застогнав Лорд Арджент.

Я побачила, як його сріблясте волосся трохи посіріло.

— Що не так із містом Двохсот Стамп? — спитала я.

— Усе, — тихо сказав він. — Там усі живуть за довідками. Навіть дихання потрібно погоджувати.

— А як вони дихають?

— За талонами.

Усі замовкли. Навіть палац на мить завмер, ніби теж прислухався.

Король Драгомир відкусив хліб і сумно промовив:

— Гірше за те місто може бути тільки черга за хлібом у час великої вечері.

І ми поїхали далі.

---

### ЧАСТИНА 4. Кіт у небесах

Тим часом над лісом, над полями, над річками й селами повільно пливла повітряна куля.

У кошику, на дерев'яній лаві, із золотою короною набакир сидів кіт.

Він мовчки дивився вниз. Вітер тріпав йому шерсть. Сонце гріло спину. Внизу ліниво пропливали зелені пагорби, і здавалося, що світ цілком гарний, мирний і зовсім не пам'ятає про те, що в ньому є кіт, який гавкає.

— Тиша, — прошепотів кіт. — Нарешті.