РОЗДІЛ 4. Де Ніна Петрівна видає інструкцію, а кіт не хоче звільнятися ---

# 📖 

### ЧАСТИНА 1. Доброго ранку, колеги

Ніна Петрівна стояла посеред луки, на тлі світанку, у бежевому драповому пальті, і виглядала так, ніби все життя саме тут і працювала.

Позаду неї повільно згасала фіолетова щілина між світами. Вона закривалася з ввічливим скрипом, як двері в бухгалтерії о п'ятій хвилині на шосту. Над горизонтом сходило сонце, і волосся Ніни Петрівни світилося в його променях таким густим, чорнильним, потойбічним фіолетом, що дракончик-стажист, який саме прокинувся в кошику з хлібом, побачив її і спробував знову заснути, вважаючи це страшним сном.

— Лесю, — сказала Ніна Петрівна, — ви чому в халаті?

— Бо я… вагітна?

— Це не пояснення. У нас є дрес-код.

— У нас?

— У відділі.

— У якому відділі?! Я ж померла!

— Це не причина порушувати дрес-код, — незворушно відповіла вона й дістала з сумки-кравчучки складений аркуш. — Ось. Переглядайте на дозвіллі.

Я розгорнула аркуш. Він розгортався. І розгортався. І розгортався далі, поки не перетворився на скатертину, потім на простирадло, потім на повноцінний сувій, який покотився по росяній траві, досяг палацу-квочки, ввічливо обігнув його і зник десь за обрієм.

Угорі великими літерами було написано:

> **«ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ ЗАСТУПНИЦІ ЗАСТУПНИКА ЗАСТУПНИКА КУРАТОРА ДОЛІ. РЕДАКЦІЯ 4-Б. 400 СТОРІНОК. З УРАХУВАННЯМ ДОПОВНЕНЬ ТА ДОПОВНЕНЬ ДО ДОПОВНЕНЬ».**

— Це що?! — прошепотіла я.

— Ваша нова посада.

— Я не підписувалась!

— Ви погодили.

— Коли?!

— У понеділок. Коли кинули кавун.

Я роззявила рота.

— Кидання кавуна, — терпляче пояснила Ніна Петрівна, — це стандартна процедура переведення працівника на вищу посаду. Ми проводили її в усіх філіях. Хтось підкидає кавун, хтось пірнає, а хтось, — вона трохи насупилась, — хтось видає неочікуваний звуковий ефект. Це теж зараховується. Навіть бонус за оригінальність.

Я повільно сіла на траву.

— Тобто весь «День кавуна»…

— Був атестацією.

— А Великий Відхід?

— Бонус за вплив на колектив.

— А принтер, який видав «ЗАГИНУВ»?

— Висловлювання він придумав сам. Але ми його запишемо як ініціативу.

Із мого живота пролунав спокійний голос:

— Мамо, дай мені прочитати.

---

### ЧАСТИНА 2. Чотириста сторінок щастя

Поки я розглядала інструкцію, луг почав прокидатися.

Першим розплющив очі король Драгомир. Він сів, обвів поглядом ранковий пейзаж, побачив хліб у себе в обіймах і задоволено кивнув:

— Усе на місці.

Другим прокинувся Ріан, який у сні так вправно серфінгував по подушці, що повністю скотився з неї і лежав тепер на животі в траві з гітарою під головою, як справжній герой морської драми, що викинувся на берег.

Третім піднявся Каелен. Він сів так різко, ніби його щойно викликали на термінову нараду. Подивився на сувій титулів, який досі слугував йому подушкою, потім на Ніну Петрівну, потім на фіолетове волосся, потім знову на сувій.

— Це… — повільно сказав він. — Це що?

— Це бухгалтерія, — різко відповіла пантера, яка прокинулась останньою й одразу все зрозуміла.

— Я не боюся бухгалтерії, — сказав Каелен.

— Усі кажуть, — зауважила Ніна Петрівна.

Каелен замовк. Він, Генеральний Директор Імперського Банку Драконів, власник двадцяти трьох золотих копалень, Володар Темряви і Тінь над Світами, раптом відчув те, що відчуває кожна людина, коли на неї поглядає бухгалтерка з п'ятдесяти восьми років стажу.

— Доброго ранку, — тихо сказав він.

— Доброго, — кивнула Ніна Петрівна. — У вас борг по податках за три життя.

Каелен зблід. Із якогось дерева злетіли птахи.

Ріан сидів поруч і мовчки дивився на цю сцену з виразом людини, яка тільки-но усвідомила, що найстрашніша сила у Всесвіті не дракони, не вампіри і не прибульці, а **жінка з фіолетовою головою й папкою**.

Кіт і Шарик прокинулися одночасно. Вони сиділи, притулившись один до одного, обидва в золотих коронах, обидва із заспаними мордами.

— Ти що, ще тут? — спитав кіт у пса.

— Мабуть, — відповів Шарик. — А ти гавкаєш?

— Ні.

— Це добре.

— А ти няв?

— Я? Ні. Я гавкав. Просто… вчора було чудово.

Вони обидва зніяковіло відвернулися.

---

### ЧАСТИНА 3. Хто така Ніна Петрівна

Мене тримали за руки й вели до палацу. Ну, не вели, а переконували пройти хоча б кілька метрів.

— Лесю, — м'яко сказала Ніна Петрівна. — Давайте поясню ще раз. Ми — Відділ Погодження Доль. Структура давня, але справедлива. Над нами, звісно, Вища Бухгалтерія, яка відповідає за кінцеві баланси Всесвіту. Нижче ми, куратори. Ми стежимо, щоб усе відбувалося за планом.

— За яким планом?

— Це комерційна таємниця.

— А мій офіс?

— Філія.

— А принтер?

— Філія філії.

— А Геннадій Вікторович?

— Заступник керівника регіону. Ми з ним роками працюємо в одній зв'язці. Це він, до речі, придумав «День кавуна».

Я розплющила очі.

— А чому кавун?

— Тому що, Лесю, — Ніна Петрівна ніжно, як мати, погладила мене по руці, — серед усіх овочів, фруктів, ягід і злаків лише кавун **абсолютно безглуздий.** А саме це нам потрібно для переходу між світами.

Вона надовго замовкла. Потім додала тихим голосом:

— До речі, фіолетовий колір — це кольори нашого підрозділу. Ми їх носимо, щоб відрізняти своїх.

— Тому ви пофарбували волосся?

— Тому що так треба.

— А інші?

— Чекають на посаду. Це в нас ритуал. Коли людина доходить до певного рівня, вона фарбується.

Я мимоволі глянула на свою руку. Нігті були звичайні.

— Не хвилюйтеся, — підбадьорливо сказала Ніна Петрівна. — Вам ще лише чотириста сторінок до фіолетового.

---

### ЧАСТИНА 4. Сніданок із бюрократами

Нас нагодували сніданком на лузі.

Кухарі, які так і не змирилися з пожежею, вирішили реабілітуватися й подали такий розкішний ранок, що навіть палац-квочка трохи розчулився й видав довгий «ку-ку-ку-ку» зі свого даху.