РОЗДІЛ 3## Де приходить тато, а паспорт нікому не потрібен

ЧАСТИНА 1. Палац сідає, як квочка

Пожежа закінчилася так, як закінчуються всі пожежі в добрих родинах: після того, як усі вже встигли посваритися, помиритися й посваритися знову.

Палац «Вічна Велич» догорав із гідністю. Він не кричав, не шипів, а лише тихо потріскував, як старий дід, який мужньо переносить уколи. Потім він зітхнув усіма сорока тисячами кімнат, подивився на нас через вікна, що залишилися, і зробив єдине розумне, що міг зробити: **сів.**

Курячі ноги підігнулися. Палац повільно опустився на траву, розпушив пір'ячко з вогнетривкої черепиці, вмостився зручніше й затих. Тепер він мав вигляд величезної квочки, що висиджує сам себе.

— Він заспокоївся, — сказав Каелен, і в його голосі було щось схоже на повагу.

— Він образився, — виправила я.

— Це одне й те саме.

Навколо палацу на лузі збиралося все населення. Лакеї тягли ковдри, кухарі розкладали польові казани, а дракончик-стажист, весь у сажі й борщі, ходив від групи до групи й повторював: «Я не винен, я лише хотів допомогти». Йому ніхто не відповідав, але щоразу хтось ніжно клав на його голову чайну ложку, і він відходив трохи розрадженим.

Папараці вже встигли розкласти складні стільці й продавали квитки на «Перший ряд пожежі». Квитки розходилися, як гарячі пиріжки. Один із них, найбільший, у кепці з написом «Преса», голосно кричав:

— Ексклюзив! Принцеса й три нареченых біля згарища! Кіт-дракон у дослідженні власного нюху!

— Я нічого не нюхав! — гаркнув кіт із мого плеча.

— Нюхав, — сказав Ріан.

— Я перевіряв якість диму.

— Ти понюхав попіл і чхнув.

— Це професійна експертиза!

Чомусь стало затишно.

Серед усього цього безумства, на кошлатій ковдрі з драконячого вовни, біля казана з гарячим борщем, я раптом відчула, що мені тепло. Так, мене збила маршрутка. Так, я вагітна дев'ять місяців без жодного дня підготовки. Так, чоловіків у мене більше, ніж хотілося б. Але в казані парував борщ, пантера вмостилася поруч і гріла мені ноги, а кіт мостився на колінах, вдаючи, що це він мене гріє, а не навпаки.

Пантера, до речі, наконець заговорила.

— Нормальна ковдра, — сказала вона глибоким оксамитовим басом.

Усі завмерли.

— Ти вмієш говорити? — спитала я.

— Я мовчала з поваги.

— Три дні?

— Мені було нічого сказати.

— А тепер є?

— Ковдра нормальна.

І знову замовкла, заплющивши очі. Це, мабуть, була найдовша промова в її житті.

---

### ЧАСТИНА 2. Паспорт, який нікому не потрібен

Поки ми хлебтали борщ, до нас підійшов дракон у костюмі.

Це був невисокий, ошатний дракон віку «неважливо», у окулярах, із портфелем, у піджаку з нарукавниками, з такою вічною втомою на обличчі, яку можна побачити лише в кабінетах державних установ. Він ніс під пахвою товсту папку й завжди ступав так, ніби боявся порушити чийсь порядок.

— Добрий вечір, — сказав він. — Міністерство Істинних Пар, відділ реєстрації. Я Феофан Пергаментович, старший реєстратор.

Я перестала їсти. Я відчула, як у мені прокидається щось рідне, глибоке, безумовне. Це була **любов до бланків.**

— Ви справді з Міністерства? — прошепотіла я з надією.

— Так.

— У вас є печатка?

— Дві.

— Ви можете… — я ковтнула. — Ви можете видати довідку?

— Я можу видати паспорт.

Усередині мене щось тихо заплакало від щастя.

Феофан Пергаментович розкрив папку, дістав із неї маленьку книжечку в синій обкладинці з золотим тисненням і урочисто простягнув мені.

На обкладинці було написано: **«ПАСПОРТ ГРОМАДЯНИНА ІМПЕРІЇ ВІЧНОГО ПОЛУМ'Я».** А нижче дрібним шрифтом, олівцем, хтось додав: *«(який мені не потрібен, але він є)».*

— Це хто дописав? — спитала я.

— Не знаю. Воно саме з'явилося, — безпорадно сказав реєстратор. — Ми намагалися стерти. Не стирається.

Я розгорнула. Фото було моє: сонна, розхристана, з виразом «я щойно дізналася, що вагітна». Ім'я: **Елеонора Леся Квасолька-Драконіда.** Статус: **Принцеса, Богиня, Втрачена Дочка, Вагітна (дев'ять місяців, хоча офіційно три дні).** Місце проживання: **палац на курячих ногах (тимчасово не проживаний, у стані пожежі).**

— Тут графа «Батько дитини», — сказала я.

— Так.

— Вона порожня.

— Так.

— Чому?

Феофан Пергаментович зам'явся. Він поправив окуляри, подивився на Каелена, потім на Ріана, потім на пантеру, потім знову на мене.

— Бо ніхто не може домовитися, — сухо пояснив він. — Ми вже втретє повертаємо анкету.

— І що там має бути?

— Нам потрібен один підпис. Але ж у нас тут три кандидати. І четвертий, який у четвер. Поки що ми поставили прочерк.

Я глянула на прочерк. Він був мужній. Довгий. Гордий. Він дивився на мене, як чесна людина серед шахраїв.

— Дякую, — сказала я. — Це найрозумніше, що я бачила за весь день.

— Ви єдина, хто так вважає, — зітхнув Феофан.

Тут кіт витягнув лапу.

— А я теж хочу паспорт.

— Ви котик? — уточнив реєстратор.

— Я дракон.

— У вигляді кота?

— У вигляді.

— Тоді, за законом, вам треба довідка про зміну форми.

— Та яка довідка! Я тут п'ять тисяч років!

— Без довідки не можна.

— Я Повелитель Вогню!

— Без довідки не можна.

— Я Хранитель Меж!

— Тим паче, без довідки не можна.

Кіт повільно відкрив рота, глибоко вдихнув, і я вже знала, що буде.

— Дякую, — сказав він високо й урочисто. — **Ква.**

Усі замовкли.

— Ой, — шепнув кіт.

Реєстратор, ні на мить не змінивши виразу обличчя, дістав зі своєї папки штамп і поставив у блокноті: **«Звернення відхилено. Підстава: жаба».**

---

### ЧАСТИНА 3. Той, хто завжди стоїть позаду

Я помітила його, коли вже зібралася доїдати борщ.

Позаду нашої компанії, трохи в тіні палацу-квочки, стояв чоловік зі сріблястим волоссям. Високий, спокійний, у довгому сірому пальті, з шкіряним портфелем у руці. Він стояв так нерухомо й так непомітно, що я вирішила: або це привид, або він давно тут, а ми просто не звертали уваги.