РОЗДІЛ 1 Де я помираю, а маршрутка не поспішає

 ЧАСТИНА 1. Старший молодший заступник

Мене звати Леся Квасолька, і мені було двадцять дев'ять років, з яких тринадцять поспіль «майже тридцять».

Посада в мене була серйозна: **заступниця заступника заступника заступника помічника заступника старшого молодшого менеджера** відділу погоджень.

Це складна ієрархія, тому поясню. Над усіма нами стояв Геннадій Вікторович, начальник відділу. Під ним сидів його заступник Борис Анатолійович. Під Борисом Анатолійовичем сидів заступник заступника, Валєра. Під Валєрою сидів заступник заступника заступника, Едуард. Під Едуардом сиділа я, а під мною сидів фікус.

Фікус теж мав посаду. Мені здається, «помічник заступника». Він був єдиним, хто нічого не псував. Отже, найкращим співробітником. За це йому щомісяця «забували» виплатити премію, як і решті.

Відділ наш сидів на чотирнадцятому поверсі бізнес-центру «Перспектива Плюс Плюс», між принтером, що ненавидів людство, і кулером, що булькав завжди невчасно. Займалися ми погодженням погоджень інших відділів. Що саме вони погоджували, ніхто не знав. Одного разу ми погодили погодження власного звільнення. Подальше слідство нічого не дало.

Принтер, до речі, мав характер. Якщо ти друкував щось важливе, він жував папір із задоволенням гурмана. Якщо щось непотрібне, друкував усе без жодного скарження, аж до сторінки «Договір про намір створити договір про наміри». Кажуть, у нього була душа, і душа ця мала проблеми з батьками.

Отже, жили ми тихо, поки не настав той понеділок.

---

### ЧАСТИНА 2. Знамення в понеділок

Понеділок почався з трьох поганих знаків.

**Перший.** Кавовий апарат з'їв мої сорок гривень і видав порожній стаканчик. Просто стаканчик, без кави. Він дивився на мене своїм дном із глибоким, філософським докором.

**Другий.** До офісу прийшла Ніна Петрівна з бухгалтерії. П'ятдесят вісім років, і голова в неї була **фіолетова**. Не ліловий відтінок, не бузкові нотки, а чорнильний, потойбічний, агресивний фіолет, який у темряві можна було прийняти за вихід на інший рівень гри.

Я чемно спитала:

— Ніно Петрівно, а навіщо ви…

Вона повільно повернула голову й подивилася крізь мене кудись у вічність.

— Так треба, — сказала вона.

Я не стала розпитувати. Людство має кілька вічних загадок: Лох-Неське чудовисько, Єті, трикутник Бермуд і чому жінки після п'ятдесяти раптово стають фіолетовими. Наука зніяковіла й мовчить. Я теж.

**Третій знак** був найгірший. На дошці оголошень висів лист:

> *«ШАНОВНІ КОЛЕГИ! СЬОГОДНІ О 13:00 ВІДБУДЕТЬСЯ КОРПОРАТИВНИЙ ЗАХІД "ДЕНЬ КАВУНА". ЯВКА ОБОВ'ЯЗКОВА. ЄДНІСТЬ ПОКАЖЕ НАМ ШЛЯХ. — ДИРЕКЦІЯ».*

Я перечитала двічі. Потім ще раз. Потім спитала в Едуарда, що це.

Едуард, мій безпосередній начальник, здригнувся, наче я назвала ім'я демона, і тихо сказав:

— Не питай. Просто візьми кавун.

---

### ЧАСТИНА 3. День кавуна, або Подія, що змінила все

О першій годині в опенспейс завезли **шістдесят кавунів**.

Їх викладали на візках, як трофеї. Кавуни були великі, смугасті, поважні, і кожен дивився на нас із виразом пересічного керівника на нараді. Над столами розвісили банер: «КАВУН — ЦЕ МИ». Хтось із молоді, Артьом із маркетингу, мало не заплакав від зворушення.

Генеральний директор, чоловік із запасом оптимізму та без жодної функції, піднявся на стіл і виголосив:

— Колеги! Кавун — це символ єдності! Він круглий, і ми круглі! Він зелений, і ми… ну, теж можемо бути зелені! Він всередині червоний, а в нас всередині… що в нас всередині, це ми обговоримо на тренінгу! Беріть кавуни, відчуйте їх!

Ми взяли кавуни.

Я теж.

Мій був чудовий. Тяжкий, глянцевий, з крихітною хвостиком-стеблиною. Я дивилася на нього й раптом відчула у собі щось велике. Щось несамовите, безглузде й героїчне. Двадцять дев'ять років нормального життя, тринадцять років у звіті «майже тридцять», і ось вона, моя мить.

— Кидаймо кавуни! — вигукнув директор. — Командна гра!

Я розвернулася, розмахнулася й кинула кавун угору.

Він полетів.

Красиво. Повільно. Як в американському кіно. Усі завмерли, задерши голови. Кавун дійшов до верхньої точки траєкторії й завис у повітрі, ніби вирішував, чи не залишитися там назавжди.

І саме в цю мить моя підготовка до такого відповідального моменту дала збій.

Я не знаю чому. Може, то була гірка кава з порожнього стаканчика. Може, обід у їдальні, де котлету «по-київськи» робили в Одесі. Може, доля.

Але сталося неминуче.

**ПРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРР.**

Звук був великий, розкотистий і принциповий. Він пішов від мене хвилею, відбився від скляних перегородок, тричі обігнув офіс і повернувся назад, ніби не хотів залишати мене саму.

Настала тиша.

Кавун упав на підлогу й розбився із сумним пласким «хлюп».

Усі мовчали.

Я оглянула колег. Вони дивилися на мене, потім один на одного, потім на кавун, потім знову на мене.

Я відкашлялася.

— Ой, вибачте, — тихо сказала я. — **То не я.**

Мовчання тривало ще секунду.

Потім у офісі почався **Великий Відхід**.

Спершу піднявся Валєра. Він мовчки взяв ноутбук, обережно зачинив кришку й поплив до виходу, дивлячись у підлогу, мов сапер.

За ним пішов Борис Анатолійович, затиснувши ніс краваткою й бурмочучи: «Вентиляція, де вентиляція…»

Артьом із маркетингу вистрибнув у вікно. На щастя, вікно було на першому поверсі, але ми були на чотирнадцятому, тож він, певно, мав запасний план. Згодом ми знайшли його ввечері, живим, на даху сусіднього будинку, із сумним виразом людини, що пережила всю глибину людського буття.

Фікус Борис зів'яв просто на очах. Листя посипалося на підлогу, і він з останніх сил прошепотів: «Передайте дружині… що я її… любив».

Ніна Петрівна з фіолетовою головою зробила три кроки назад, перехрестилася, відкрила рота, пошукала слово, не знайшла його й упала на стілець у обмороці. Фіолет на її голові став на півтону світліший. Мені здалося, що це був знак поваги.