Як я вчився готувати млинці

Я згадував те дитинство, яке я ніколи не забував: млинці, чай, варення... Але, чому саме млинці? А чому не шоколад? Бо тому, що я вчився їх готувати самостійно! Не вірите? А щоб дізнатися, що це правда, я розповім вам про це історію, що сталася зо мною у десять років.
Коли мама з татом спали собі спокійно, я раптово прокинувся, бо почув якийсь шурхіт. Я так злякався, що я не зміг встати на підлогу: боявся, щоб мене ніхто не куснув за ніжку. Та коли я відчув, що хтось приземлився на мої ноги, я побачив, що то була всього лиш наша кішка: Аміна, яка була покритою у чорно-білі плями з деякими кольорами помаранчевого на шерсті. Я зітхнув собі спокійно, і погладив її:
— Ах, це ти, Аміно! А я злякався, що це бабайка повзе під ліжком. Добре, що ти завжди тут.
Вона помуркала мені, коли я її гладив, та згодом заснула, коли і я також заснув, бо я прокинувся о шостій ранку.
Коли вже було дев'ять годин ранку, я потихеньку встав, пішов до кухні та почав шукати книгу рецептів. Я її шукав не просто так, а з цілью приготувати самостійно свої "перші" млинці. Тому, знайшовши книгу рецептів, я одразу відкрив її і знайшов той рецепт млинців, який приховувала мама. Зрозумівши, що для цього потрібно, я дістав борошно, воду, молоко та цукрову пудру. І почав готувати:
— Що ж, Леоніде, у тебе будуть гарні млинці, як і у мами. Ох, як же вона цьому зрадіє, коли побачить мій шедевр!
Так, мені треба було докласти багато зусиль, щоб млинці були не тільки смачними чи солодкими, а й дуже витонченими. Тому, я почав спочатку з борошна, як писала у своїй книзі рецептів моя мама.
Борошно було таке біле, як начебто це якийсь сніг. Я увесь час думав, що мені не вдасться як і мама гарно насипати у глибоку тарілку борошно, бо воно так сильно розсипалося, що я вже й сам не міг нічого з цим зробити. Тільки Аміна, яка встала з ліжка, лизькалася та мяукала: просила, щоб я їй дав щось їстівне. Я відмовляю:
— Ні, і ні, Аміно! У тебе повна тарілка їжі! Доїж її, перед тим, як просити мене що-небудь.
Аміна мене не зрозуміла, і продовжувала нявкати на всю кухню, що було це чутно навіть аж до коридора. Я не зміг її ніяк заспокоїти, бо вона не розуміє, що я не готую для неї їжу. Тим паче, що вона таке навіть їсти не буде. Тому, не звертаючи уваги на Аміну, я продовжував сипати борошно у глибоку тарілку, а коли досипав, то й води туди долив, щоб усе це змішати. Готово! Залишилося лише молоко залити, а ще додати трохи борошна та цукрової пудри. Це вже був перший етап, який я назвав "Етап родючості", де усе починається з самого початку: борошно, вода, молоко... Але це лише був початок.
Почався у мене другий етап, який я назвав "Етап змішування". На цьому етапі, я був повинен ретельно розміщувати масу, яка не повинна хоча б бути такою густою. Воно повинне бути як вода, через яку ти додаєш нову масу борошна. Тому, коли я змішував тісто, то воно почало ляпати стіл, підлогу цими гидкими і не корисними каплями. Я старався не робити цього, та якби не Аміна, яка не давала мені спокою у створенні нормальної рідини, я би точно нічого не розлив. Додавав борошна, цукрової пудри, та це ретельно змішав. Я так змішував, так змішував, що!... Що я зміг усе-таки все змішати. Так, ні цукрової пудри, ні борошна, ні комочків, усе не було на тісті: не плавало, не прилипало. І я почав новий третій етап, який я назвав "Етап приготування".
Після того, як я перемішав свою збиту масу для млинців, я поставив сковорідку на електроплиту, та налив у неї олію. Я думав, що це вже замало, тому додав трохи іще. Олії було так забагато, що я її вилив через вікно, і залишив лише прилипше й давно розмазане по сковорідці. Ну, я не був готовий до такого моменту, коли через одну хвилину згорять млинці. Я постійно викидав їх у смітник, а потім знову готував як й потрібно, бо без цього нікуди.
"Якщо не стежити за тими речами, за якими ти стежиш, то вони усі згорять у твоєму житті," — казала колись моя мама, коли я не слухався її спочатку взагалі.
Готувалися млинці дуже швидко. Я старався не робити всіляких капостей, бо я завжди отримував від мами за брудні речі та щось негарне. Тому, усі млинці, які я приготував, поклав у тарілку, а згорілі лише викинув, щоб не було ніяких притензій до цього. І поставив після цього чайник.
На цьому моменті, готування млинців завершилася. Так, вони виглядали так гарно й запашно, але деякі зовсім наполовину або напіврізано приготовані. Тому, коли чайник почав свистіти, я вимкнув електроплиту й налив у чашки кожному чай. Разом з цим, додав трохи лимону.
Коли мама з татом прокинулися, я вже підходив з тацею, на якій стояла тарілка з млинцями, политі варенням, та три чашки. І я признався своїм батькам, що це я сам приготував такий шедевр. Тому, мама це першою скуштувала, й сказав, коли посміхнулася:
— Так, Леоніде, ти дійсно їх сам приготував, не те, що я. Але молодець, що спробував.
— Дякую, що оцінила мої приготування! — подякував я мамі, обнімаючи її.
Мої батьки були горді, що я зміг їм наготувати млинців, і я радий, що я це спробував, ніж використав.
Але від батьків мені усе-таки дісталося: коли мої батьки одяглися у нормальну одежу, а я в цей час малював, то як вони впали обморок, коли побачили повний безлад на кухні.
— А хто тут наляпав нам по кухні?! — закричав тато.
Я ойкнув, і злякавшись, побіг під ліжко ховатися, щоб не отримати ременя від мами та тата. Але це вже інша історія.