Розмова з татом

Після прочитання книги я хотіла поговорити одразу, але довго не могла наважитися. Сиділа й далі на кухні, повільно сьорбаючи какао. За вікном капав дощ, а всередині — щось затихло й водночас чекало. Навіть якщо я ще не велетень — я вже інша.

— А для мене є какао? — на кухню зайшов тато з обличчям, що провинилося.

«Тато не працює?» — мовчала я від здивування. Дивилася на його обличчя — знайоме, рідне, але наче трохи змінене. Він ніби постарів. Чи то я просто почала бачити більше?

— Я прочитала книгу, — тихо сказала я.

— Добра книга?

— Дуже. Там була дівчинка, яка думала, що все знає, але світ показав їй інакше...

Тато кивнув, а потім мовив:

— Я не знав, як тобі сказати.

— Про Інну Іванівну?

Він знітився, сів поруч за стіл.

— Лейло, я хотів тобі сказати, просто... все відкладав на потім... Я не планував… Просто з часом стало трохи легше, коли ми почали спілкуватися. А потім я зрозумів, що посміхаюся і... злякався.

— Ти боявся мене?

— Так, — чесно відповів. — Я боявся зробити тобі боляче. Ти втратила маму. Я втратив дружину... Але я дорослий, Лейло, я мушу триматися. Ти — моя донька, я мав би бути опорою, а став…

— Людиною, яка знову вчиться любити, — перервала я його. — Я теж боялася, що мама зникне назавжди і що ти забудеш її… забудеш нас.

— Ніколи, — тато, прошепотівши, підвів погляд. Наші очі зустрілися. — Доню, я кохав її всім серцем, і досі кохаю. Просто… любов не зникає, вона змінюється.

— Так, я вже це знаю, — відповіла, я усміхаючись.

— Моя Лейла стала дорослою... — тато пустив сльозу. Здається, це була сльоза щастя. — Ти сердишся на мене?

Я довго мовчала, а потім, зітхнувши, сказала:

— Ні. Просто мені було боляче. Але я вже не сердита. Просто… мені ще треба звикнути і... у мене до тебе питання: чим ти думав, коли прийшов на бал?

Тато усміхнувся, трохи винувато:

— Я гадав, що ти мене не помітиш. А вже потім зрозумів, що забув одягти плащ-невидимку…

Ми з татом вперше засміялися за довгий час, і я відчула, як усередині щось заспокоюється – продовжую змінюватися.

«Мамо, я вже велетень?»

— Майже, — почула я голос мами.

Приємно відчувати, що мама поруч. Через біль вона була спогадом з тінню, але віднині знову стала світлом, теплом. Її любов у мені і в татові, а значить, ми все витримаємо.