Трохи про мої страхи

       Уночі я не могла заснути. Хоча все закінчилося добре, хоча ми сиділи разом, їли морозиво й сміялися, у моїй голові щось крутилося, як зіпсована пісня. Я знову й знову згадувала, як на мене летить кулак, як болить бік, як Христина вгризається в руку Поліни, як медсестра накладає шви, і ще — як Інна Іванівна каже: «Доню, я тебе люблю».

Я лежала під ковдрою — і раптом відчула себе маленькою. Зовсім маленькою. Як тоді, коли мама ще була жива, і я боялася темряви. І мишей. І грому. І залишитися самою. Я боялася багатьох речей, і досі боюся. Боюся, що не впишуся, що ми з татком знову переїдемо, бо я інша. Боюся, що татко приведе в дім іншу жінку — і я стану тягарем. Боюся, що я прагну стати велетнем, але ніколи ним не стану, бо велетні ж нічого не бояться, правда? А я сьогодні злякалася... себе. Я злякалася, що можу перестати бути хорошою. Що засмучу маму на небесах. Вона ж на небесах?! Я натягнула ковдру до підборіддя й заплющила очі, але думки — як птахи.  Думки люблять літати, лякати, кружляти.

— Ні, сьогодні мені так просто не заснути! — сказала я й, увімкнувши нічник, взяла одну з маминих книг. Книга була написана старою турецькою мовою, тож я на хвилинку замислилася: чи не варто почитати щось інше? Та я почала читати саме цю книгу, згадавши слова Валентини Михайлівни:

«Доля привела тебе до мене, дівчинко, а отже, книги, які я дам тобі почитати, неодмінно змінять твоє життя...»

«Вона права!» — подумала я, переключаючись на книгу. Я, як завжди, занурилася у читання, забувши про все на світі. Так я і заснула. Не впевнена, що спала міцно, але вранці прокинулася й відчула: страхи залишилися, але більше не стискали мене. Вони просто були поряд — як тінь у сонячний день.