Христина справжній велетень

       Перший тиждень у школі залишився позаду. Ная мала рацію — за кілька днів мене залишили у спокої. А от Христину, здається, ображали, про що свідчили її мокрі щічки й темні тіні під очима. Вона більше не підходила до мене, не говорила зі мною, але я не могла позбутися спогадів того ранку. У голові крутилося: як Христина стояла з книгою, як Ольга кинула фантик, як вона почервоніла, а я — мовчала. Я ж бачила, як у неї затремтіли пальці. І нічого не зробила. Мовчала, бо Ная прошепотіла: «Не треба». Але найгірше — мовчала ще й тому, що злякалася. Чому я не заступилася? Мама б не мовчала. Мама б точно щось сказала. Я могла плюнути Ользі в обличчя... Ні, мамі б це не сподобалося. Вона б сказала, що виховані дівчатка так не роблять. Мама б просто сіла поруч із Христиною, викинувши сміття, а потім, якщо потрібно, поговорила б з директором чи класною керівницею. Так, мама б точно не сиділа мовчки за партою, роблячи вигляд, що не бачить слідів від сліз.

       Тоді перед очима постійно стояло Христинине обличчя, і як я не намагалася вигнати це відчуття — не виходило. Совість постійно нагадувала про себе, мов дрібний камінчик у черевику.Чесно кажучи, я тоді не знала — це була совість чи страх перед маминим осудом. Так, її вже не було, але кожного разу, коли я відкривала шкільну шафу, вона дивилася на мене з фотографії пронизливим поглядом. Здавалося, вона насправді поруч і от-от скаже: «Люба, ти знову відмовляєшся бути собою».

        На уроках, на перервах я постійно ловила себе на тому, що спостерігаю за дівчатками-забіяками, намагаючись зрозуміти їхню поведінку, вгадати настрій і бути напоготові, щоб у разі чого втрутитися… Звісно, якщо знову не струшу.

       На останній перерві вийшло сонце, тож я вийшла на шкільне подвір’я, щоб трохи подихати.

Подвір’я було вкрите м’яким білим снігом, що скрипів під ногами й блищав на сонці, мов дрібні діаманти. Дерева стояли у срібному вбранні, гілки обсипані інеєм, а гойдалки й гірки притихли. Подвір’я здавалося трохи зачарованим, ніби зупинилося в очікуванні дива.

Я стояла одна біля лавки, покритої снігом. (Ная пішла до медпункту через біль у горлі.)  І саме тоді я побачила Христину. Вона сиділа навпочіпки біля маленького хлопчика — на вигляд першокласника. Той плакав, а з руки капала кров, залишаючи на снігу червоні круги. Видовище було похмуре, у ньому не було нічого доброго, але я зачаровано дивилася на білосніжне полотно, відчуваючи дивний прилив сили. Мені раптом захотілося піти додому, дістати мамині фарби й намалювати картину — змішати білий і червоний...

— Буде трохи боляче, — сказала Христина, дістаючи з рюкзака невелику аптечку. Вона обробила рану й заклеїла її пластиром. — Ну ось і все. Ти героїчно справився! Тебе відвести до класу? Хлопчик мовчки хитнув головою і, поцілувавши Христину в щічку, побіг до школи.

У мене защеміло всередині — я більше не могла мовчати.

— Христинко! — покликала я, підходячи ближче. — Привіт. Можна тебе на хвилинку?

Вона озирнулася здивовано, трохи насуплено, але все ж підійшла, ховаючи аптечку назад у рюкзак.

— Ти… добре впоралася з хлопчиком. Я бачила.

— Та нічого, — вона знизала плечима, довго дивлячись на своє взуття. — Просто зробила те, що зробив би кожен.

— Та ні, не кожен, — відповіла я, відчуваючи, як почервоніла. — Хочеш… прийти сьогодні до мене на чай? У нас є лахмаджун. Мій тато пече краще, ніж будь-який фиринджи.

— Лахмаджун… фиринджи…?

— О-о-о, так, звісно!.. Це щось схоже на піцу, тільки з дуже тонким тістом. Прийдеш?

— Я… ти дійсно цього хочеш?

— Звісно. Я… дуже хочу. І ще хочу вибачитися за минулий тиждень.

Вона нічого не відповіла, але я побачила, як її очі стали м’якшими, а мені стало легше.

Залишилося лише зателефонувати татові й попередити про гостю. Наш дім часто відвідували, але то було в Туреччині. І була мама… Зараз ми в Україні… тож я на мить засумнівалася, чи правильно зробила, не запитавши тата, чи можна запросити додому особливу дівчинку, яка, попри біль, не забуває про добрі вчинки.

У моїх очах Христина була справжнім велетнем, хоча вона про це не знала.