Я напівкровка

Травень, 2015

       Мене звати Лейла, мені тринадцять, і я — напівкровка.

Ні, не подумайте нічого фантастичного. Я не маг наполовину й не вампір. Я — звичайна дівчинка з інтернаціональної сім’ї, яка в одинадцять років втратила маму.Тоді й почалися мої страхи. Хоча ні — вони були ще раніше, напевно, з молодшої школи. А може, й раніше…Так, правильно: я боялася завжди. І хоча мама часто казала, що страх — це отрута, яка повільно з’їдає радість, я все одно боялася.

Та якби ви були на моєму місці — теж би боялися. Куди б я не пішла, з ким би не говорила — на мене дивились інакше. Бо я була не така, як усі. Моя мама — туркеня, а тато — українець. І якщо в Туреччині вже звикли до мами-іноземки, то до тата — ні.

У нашій родині це був перший випадок, коли туркеня вийшла заміж за іноземця, який не лише не прийняв релігію, а й не вивчив мови. Я не знаю, чому так сталося, але тато не міг запам’ятати навіть найпростіших турецьких слів. А мама натомість вивчила українську.

       Отже, я виросла між двома мовами, двома країнами й однією вірою. Власне, й віри я не обрала: я не мусульманка і не християнка. Через це мені було важко в турецькій школі. Щоб не виділятися, доводилося прикидатися — бути «як усі». І це давалося нелегко. Мамі теж було боляче це бачити.

       А потім вона захворіла і зникла, залишивши мені на згадку свою улюблену книгу. Вона тоді сказала: 

— Лейло, ти маєш бути сильною. Не бійся бути собою. Навіть якщо світ цього не розуміє.

Не знаю, чи думала б так мама, якби переїхала з нами до України… Та її з нами вже не було. Ми переїхали з татом удвох до Львова: я — з книгою в руках, а тато — з великою прірвою в серці, яку, здається, навіть і я не могла заповнити. Та насправді я й не намагалася — мені було не до того. Я знову боролася зі страхом. З тим, що я не така, як інші.