Розділ 4

Після того епічного вечора на пагорбі запанувала незвична тиша. Тепер у нашому домі мешкало четверо: я, Лайка та двоє моїх новоспечених доньок — Фальфа та Шарша. Моя мрія про «спокійне безсмертя наодинці» остаточно розлетілася на друзки, але, дивлячись на те, як Шарша обережно п’є какао, я не шкодувала про це ні секунди.

Шарша все ще була трохи відстороненою. Її сила, та сама «анти-відьомська магія», тепер мирно дрімала всередині, але в її погляді все ще читалася серйозність трьохсотлітнього духа. Фальфа ж, навпаки, була справжнім сонечком, яке ні на крок не відходило від мене, називаючи «матусею» кожні п’ять хвилин.

— Мамо, а ти навчиш нас варити зілля? — запитала Фальфа, бовтаючи ногами на стільці.

— Я вже знаю всі рецепти з вашої бібліотеки, — тихо додала Шарша, не піднімаючи очей від книги. — Але я не впевнена, чи зможу я спрямувати свою силу на творення, а не на руйнування.

Урок на галявині

Після сніданку ми всі вийшли на галявину. Це був ідеальний день для першого спільного уроку. Лайка, як старша «сестра», взяла на себе роль асистента.

— Отже, дівчата, — почала я, поправляючи капелюх. — Бути відьмою — це не про те, щоб мати 99-й рівень. Це про те, щоб чути світ навколо. Шаршо, ти кажеш, що твоя сила — руйнівна. Але мана — це просто енергія. Спробуй не атакувати, а... нагодувати.

Я вказала на кущ зів’ялих квітів біля паркану, який Лайка випадково зачепила під час тренування. Шарша підійшла до нього. Вона виставила руки вперед, і в повітрі знову потягнуло тим самим холодним, небезпечним ароматом її сили.

— Не бійся, — прошепотіла я, кладучи руку їй на плече. — Ти більше не маєш нікому мститися. Просто поділися теплом.

Шарша заплющила очі. Її мана почала змінюватися. Замість гострих щупалець, з її долонь вилетіли м’які блакитні іскри. Вони огорнули квіти, і на наших очах сухі пелюстки налилися кольором і розправилися.

— Вийшло... — прошепотіла Шарша, і на її обличчі вперше з’явилася слабка, але щира посмішка.

— Ура! Шарша — відьма-садівниця! — Фальфа кинулася обіймати сестру, і вони обидві повалилися в траву, сміючись.

Несподіваний візит із села

Нашу ідилію перервав гомін знизу. До пагорба піднімалася ціла делегація селян із Флати. Попереду йшла Наті з Гільдії, виглядаючи дуже занепокоєною.

— Пані Адзусо! Пані Адзусо! Вибачте, що турбуємо, але в селі біда! — кричала вона ще здалеку.

Виявилося, що через недавній сплеск магії (той самий, коли Шарша намагалася мене атакувати), на околицях села прокинувся древній лісовий дух — гігантський Слизовий Вепр. Він не був злим, але через надлишок енергії почав поїдати всі посіви на городах.

—  Адзусо, — сказала Наті. — Ми знаємо, що ви не любите втручатися, але тільки ви можете його заспокоїти!

Я подивилася на доньок. Це був чудовий шанс.

— Дівчата, — звернулася я до Фальфи та Шарші. — Ви — духи слизнів. Ви розумієте їх краще за будь-кого. Може, ви допоможете мамі врятувати городи селян?

Місія «Порятунок капусти»

Коли ми спустилися до села, велетенський Вепр саме доїдав третю грядку капусти. Він був величезним, напівпрозорим і виглядав дуже розгубленим.

Лайка хотіла було перетворитися на дракона і «провчити» звіра, але Шарша зупинила її.

— Ні, Лайко. Він просто переляканий. В ньому забагато моєї люті, яку я випустила вчора.

Дівчатка взялися за руки і почали співати. Це була дивна пісня — вона звучала як шелест дощу або дзюрчання струмка. Вони підходили до монстра все ближче. Мана Вепра почала перетікати до дівчаток, повертаючись до свого джерела. Величезний звір ставав дедалі меншим, поки не перетворився на звичайного маленького лісового слизня, який мирно заснув під кущем.

Селяни вибухнули аплодисментами.

— Які чудові у вас донечки, пані Адзусо! — вигукували вони, намагаючись пригостити дівчаток яблуками та пиріжками.

Шарша, яка раніше ненавиділа людей, тепер з подивом тримала в руках подарований кошик із полуницею. Вона подивилася на Наті, потім на мене, і тихо сказала:

— Мамо... бути корисною набагато приємніше, ніж бути сильною.

Увечері, коли ми повернулися на пагорб, втомлені, але щасливі, я зрозуміла головне. Моя сім’я — це не просто Лайка, Фальфа і Шарша. Це моя відповідальність і моя нова сила.

— Ну що, — мовила я, вкриваючи дівчаток ковдрою. — Завтра в нас за планом велике прибирання бібліотеки.

— Тільки без перевтоми! — хором відповіли вони, засинаючи.

Я вийшла на терасу до Лайки. Ми мовчки дивилися на зорі.

— Знаєш, Лайко, — прошепотіла я. — Здається, 300 років полювання на слизнів були варті того, щоб наприкінці отримати ось це.