Розділ 2

Повітря над пагорбом здригнулося від потужного реву. Лайка, величезна червона дракониця, не збиралася чекати моєї згоди. Вона розкрила пащу, і я побачила, як у її горлі розгоряється справжнє пекло. Секунда — і в мій бік полетів стовп розпеченого полум'я, здатний розплавити камінь.

— Ой-ой! — тільки й встигла вигукнути я, виставляючи вперед руку.

Я не знала точно, яке закляття використати, тому просто подумала про захист. Магія, яку я накопичувала триста років, вбиваючи слизнів, спрацювала миттєво. Перед моїм будинком виник прозорий блакитний щит. Вогонь розбився об нього, розлетівшись іскрами, наче хвилі об скелю.

Лайка здивовано моргнула своїми золотистими очима.

— Захисна магія такого рівня? Без жодного слова? — вона змахнула крилами, здіймаючи бурю. — Тоді спробуй це!

Вона злетіла в небо, перетворившись на червону блискавку, і почала пікірувати на мене, готуючи свої пазурі. Кожен її удар об мій щит відгукувався громом, який, мабуть, було чути аж у сусідньому королівстві. Але я стояла нерухомо.

Насправді я була приголомшена. Я відчувала її силу, але вона здавалася мені... повільною. Наче я дивилася на муху, що заплуталася в павутинні. Мій 99-й рівень давав мені таку швидкість реакції, що я встигала подумати про рецепт вечірнього рагу, поки Лайка заносила лапу для удару.

— Досить ламати мій город! — вигукнула я.

Я злегка змахнула посохом, і магічна хвиля, яку я випустила, була набагато сильнішою, ніж я очікувала. Вона підхопила величезного дракона, наче пір'їнку, і відкинула Лайку на добрий кілометр від пагорба, прямо в ліс. Пролунав тріск дерев, а потім — тиша.

«Ой, здається, я переборщила...» — промайнуло в голові.

Несподівана гостя

Я вже збиралася йти перевіряти, чи жива дракониця, як побачила, що з лісу виходить постать. Але це був не дракон. Це була дівчина.

Вона мала коротке руде волосся, яскраві очі та була одягнена у червону сукню з елементами обладунків. На її голові красувалися невеликі червоні ріжки, а ззаду похитувався хвіст. Вона йшла впевнено, хоча її одяг був трохи припорошений пилом.

— Я визнаю свою поразку! — голосно заявила вона, зупинившись перед моїми дверима і схиливши голову. — Ваша сила неймовірна, пані Відьмо. Я, Лайка з роду червоних драконів, ніколи не бачила такої магії.

— Ти... Лайка? — я кліпнула очима. — Ти вмієш перетворюватися на людину?

— Звісно. Це зручніше для спілкування, — дівчина-дракон подивилася на руїни моєї лавки і зітхнула. — Я завдала вам шкоди. Мій обов'язок — спокутувати провину. Пані Адзусо, дозвольте мені стати вашою ученицею і служницею! Я буду готувати, прибирати та захищати цей дім!

Я хотіла відмовити. Моє спокійне життя і так тріщало по швах. Але потім я подивилася на свій будиночок... Під час битви один з ударів Лайки таки зачепив дах, і кілька черепиць сумно сповзли донизу. А моя лавка взагалі перетворилася на тріски.

— Ти сказала «прибирати та захищати»? — перепитала я.

— Так! І я чудово тямлю в будівництві! — Лайка з ентузіазмом стиснула кулаки. — Я збудую вам новий дім, набагато кращий за цей!

Велика перебудова

Наступні кілька днів мій тихий пагорб перетворився на будівельний майданчик. Лайка виявилася неймовірною трудівницею. Вона тягала величезні кам'яні брили так легко, наче це були подушки. Вона працювала з ранку до ночі, і її драконяча енергія не знала меж.

— Пані Адзусо, дивіться! Я додала магічне зміцнення до фундаменту! — вигукувала вона, витираючи піт з чола. — Тепер навіть якщо на нас впаде метеорит, ми просто почуємо легкий "дзинь"!

Я спостерігала за нею, сидячи на новій лавці (яку вона змайструвала першою). Поруч зі мною стояв какао, а Лайка вже закінчувала крити дах новою, блискучою черепицею.

— Знаєш, Лайко, — мовила я, роблячи ковток, — я хотіла спокою. Але, здається, мати поруч дракона-будівельника — це не так вже й погано.

— Я зроблю цей дім фортецею вашого затишку! — пообіцяла вона, усміхаючись на всі свої білосніжні зуби.

Будинок став більшим. З'явилася простора кухня, окрема кімната для Лайки і велика тераса, з якої було видно все село. Я зрозуміла одну річ: мій 99-й рівень приніс мені не лише славу, якої я не хотіла, а й першу справжню подругу.

Увечері, коли ми разом сиділи на терасі та дивилися на захід сонця, я подумала, що, можливо, моє нове життя стало трохи гучнішим, але воно точно стало цікавішим.

— Пані Адзусо? — тихо покликала Лайка.

— Так?

— А завтра ми підемо вбивати слизнів?

— Тільки двадцять п'ять, Лайко. Тільки двадцять п'ять. Жодної перевтоми.

Ми обидві засміялися, а десь у траві під пагорбом один маленький блакитний слизень полегшено зітхнув... ненадовго.