Розділ 1

Сонце повільно піднімалося над горами, заглядаючи у вікно мого невеликого, але затишного будиночка на пагорбі. Я потягнулася у ліжку, відчуваючи кожною клітинкою тіла те, чого мені так бракувало в минулому житті — абсолютний спокій. Жодних будильників, жодних настирливих дзвінків від начальника і жодного відчуття, що я кудись запізнююся.

Я — Адзуса Айдзава. У минулому житті я була «корпоративним рабом» у Токіо і померла від перевтоми прямо за робочим столом. Але зараз, завдяки доброті богині, я — безсмертна відьма. І моє головне правило в цьому світі: «Ніякої перевтоми!».

Я встала, одягла свою улюблену відьомську капелюх, яка була трохи завеликою, але дуже зручною, і вийшла на галявину. Повітря пахло свіжою травою та квітами. Унизу, в долині, виднілося село Флата. Люди там були добрими, а їхнє життя — розміреним.

— Що ж, час трохи «попрацювати», — посміхнулася я сама до себе.

Моя робота була простішою за заварювання чаю. На галявині навколо будиночка жили слизні. Маленькі, блакитні, желеподібні істоти. Вони не нападали на людей, але їх було забагато, тому гільдія платила за їхнє знищення.

Я підійшла до першого ліпшого слизня.

— Вибач, маленький, але мені треба за щось купувати тортики у Флаті.

Один рух магічним посохом — і слизень розлетівся на дрібні іскри, залишивши після себе магічний кристал. Я повторила це двадцять п’ять разів. Це займало всього десять-п’ятнадцять хвилин на день. Саме стільки зусиль я була готова витрачати на роботу. Залишок дня я збирала лікувальні трави, варила зілля для селян і просто читала книги, гойдаючись у гамаку.

Так минуло триста років.

Для безсмертної відьми час летить непомітно. Я звикла до того, що в селі мене називають «Відьмою з пагорба», поважають за мої ліки та люблять за те, що я ніколи не відмовляю в допомозі. Я думала, що це триватиме вічно. Але я помилилася.

Того дня я пішла до Гільдії пригодників у Флаті, щоб обміняти кристали на гроші. За стійкою сиділа Наті — онука (а може, вже правнучка) тих, кого я знала колись.

— Доброго дня, пані Адзусо! — привітно вигукнула вона. — Як завжди, двадцять п’ять кристалів?

— Так, Наті. Цього цілком вистачить на тиждень безбідного життя, — відповіла я, висипаючи камінці на стіл.

— Слухайте, — Наті раптом дістала нову магічну плиту для вимірювання характеристик. — Гільдія оновила обладнання. Може, перевіримо ваш статус? Просто заради цікавості. Ви ж триста років не проходили перевірку!

Я завагалася. Навіщо мені це? Я знала, що я не дуже сильна. Я ж не воювала з драконами чи демонами. Я просто... вбивала слизнів.

— Ну, добре, давай подивимося.

Я поклала руку на холодну поверхню плити. Раптом пристрій почав видавати дивні звуки, а потім спалахнув таким сліпучим золотим світлом, що всі пригодники в залі замовкли і обернулися до нас.

— Що таке? Вона зламалася? — стривожилася я.

Наті дивилася на екран, і її очі ставали все більшими. Вона почала тремтіти, вказуючи пальцем на цифри.

— Пані... Адзусо... Це не помилка. Подивіться!

Я глянула на напис:

Ім’я: Адзуса Айдзава.

Професія: Відьма.

Рівень: 99 (Максимальний).

Досвід: Накопичено за 300 років полювання на слизнів.

— Дев’яносто дев’ятий?! — закричала я, ледь не впустивши капелюх. — Як це можливо?! Це ж всього лише слизні!

— Розумієте... — Наті судорожно гортала довідник. — Слизні дають мало досвіду, це правда. Але за триста років ви вбили їх... приблизно чотири мільйони! Цього досвіду вистачило б, щоб перемогти армію темних володарів! Ви — найсильніша істота у світі!

В залі Гільдії запала мертва тиша, а потім почався справжній хаос. Пригодники почали перешіптуватися, хтось побіг на вулицю, щоб рознести новину.

— Наті, благаю тебе! — я вхопила дівчину за руки. — Нікому не кажи про це! Я хочу спокійного життя! Якщо всі дізнаються, мій пагорб перетвориться на паломницький центр для дурнів, які хочуть позмагатися з «найсильнішою відьмою»!

— Звісно, звісно, пані Адзусо... — пролепетала Наті, але я бачила по її очах: новина вже полетіла далі.

Я вибігла з Гільдії, міцно притискаючи до себе гаманець. Моє серце калатало. Три сотні років спокою могли закінчитися в одну мить через кляту математику досвіду!

«Спокійно, Адзусо, — заспокоювала я себе, майже біжучи вгору по стежці до свого будиночка. — Можливо, ніхто не повірить пліткам. Хто повірить, що тендітна відьма, яка триста років варить мазі від кашлю, насправді має силу напівбога?».

Але щойно я піднялася на вершину пагорба, я зрозуміла — надія марна.

Тінь. Величезна, чорна тінь накрила мій затишний будиночок, наче настало раптове сонячне затемнення. Повітря навколо раптом стало неймовірно гарячим і сухим, а мої улюблені слизні на галявині миттєво поховалися в солому.

Я повільно підняла голову.

Над моїм садом, змахуючи крилами розміром з вітрила корабля, кружляв величезний Червоний Дракон. Його луска виблискувала на сонці, наче розпечене вугілля, а кожна чешуйка була більшою за мій кухонний стіл. З його ніздрів виривалися цівки диму, а золотисті очі, гострі, як мечі, втупилися прямо в мене.

З потужним гуркотом, від якого здригнулася вся гора, чудовисько приземлилося прямо перед моїми дверима. Земля під його пазурами тріснула. Дракон склав крила, здійнявши хмару пилу, і нахилив свою масивну голову до мене.

— То це ти — та сама «Відьма з пагорба»? — прогримів голос, від якого в моїх вухах почало дзвеніти. — Я Лайка, найсильніша з червоних драконів! До моїх вух дійшли чутки, що в цій глушині з'явилася людина з максимальним рівнем сили.

Дракониця випустила невелику цівку полум’я в бік, просто щоб продемонструвати свою міць.

— Я не вірю пліткам слабких людей, — продовжувала Лайка, і її хвіст розніс на друзки мою улюблену садову лавку. — Я вірю лише власним очам. Якщо ти справді найсильніша — доведи це в бою! Або я спопелю цей пагорб разом із тобою!