Розділ 48. Три дні

— Чоловіки не плачуть, — заперечив Піполо, — але є дещо в нашому житті, що навіть у чоловіків викликає сльози.

— Що? — Аліса приготувалася почути не дуже веселі новини.

— Цибуля, моя королево, — знову посміхнувся Піполо. — Я плакав, бо для моєї фірмової страви довелося почистити і нарізати з десяток цибулин.

Аліса видихнула з полегшенням. Від серця відлягло.

— Підступний овоч. А що ти готуєш? — вона підійшла ближче до казана.

— Цю страву я вигадав сам, а тому маю повне право дати їй будь-яке ім'я. Але може моя королева допоможе мені з назвою?

— Допоможу. Тільки мені потрібно знати інгредієнти.

— Я обсмажив м'ясо, додав моркву та цибулю. Тушкував їх деякий час. Потім засипав у котел рис і залив водою.

— Давай назвемо цю страву плов, — Аліса подивилася на Піполо допитливо. Адже це був плов — земна східна страва. — Ти справді придумав рецепт сам?

— Я не виключаю, що колись десь куштував щось подібне…

— Піполо, — перебила Аліса, — адже ти бував у моєму рідному світі?

Вона продовжувала дивитись на нього пильно, не давала відвести погляд. Їй хотілося, щоб пролунали щирі слова.

— Якщо я відповім “так”, моя королева не перестане мені довіряти?

— Я не знаю. Мені хочеться довіряти тобі, але в тебе стільки таємниць. Чому ти весь час поряд? Був неподалік навіть тоді, коли мене перетягували сюди із земного світу.

Тепер Аліса у цьому не сумнівалася. Той третій адміністратор квесту, який постійно повертався спиною до гравців, і Піполо — це одна особа. Він не хотів, щоб, коли Аліса опиниться у цьому світі, вона його впізнала. Чи не тому носив помітну, яскраву і іноді навіть безглузду одежу, яка збивала з пантелику?

— Моя королево, я поряд не для того, щоб нашкодити, а для того, щоб уберегти, — Піполо не відводив погляд. Його великі розумні трохи сумні очі здавались пронизливо правдивими.

— Чому я повинна тобі вірити?

— Насправді ти знаєш відповідь на це запитання. Але прошу, не наполягай, щоб я промовив це вголос. Я не можу.

Він про магічний обов'язок? Піполо натякає, що він дав клятву оберігати Алісу? Кому та навіщо? Запитувати марно — не розповість. Мовчати про борг теж частина обов’язку.

— Але від кого ти мене мусиш оберігати? Хіба мені щось загрожує? Ти про ворогів корони?

— Залишилося почекати зовсім трохи, і я зможу тобі розповісти.

— Трохи це скільки?

— Я гадаю, три дні.

Аліса здогадалася, що означає ця фраза. Через три дні Піполо звільниться від свого боргу і тоді не залишиться жодних перешкод, щоб він розповів їй свою історію від початку до кінця.

Аліса розуміла, що нормальна, в міру підозріла дівчина має сумніватися в словах Піполо. Немає жодних доказів, що він говорить правду. Цілком очевидно, що він вкрай незвичайна людина, сильний маг, який, як мінімум, вміє переміщатися між світами. Алісу мали б сильно насторожувати його таємниці. Вони й насторожували, звичайно, але вона продовжувала йому довіряти.

— Добре. Три дні я потерплю, — вона посміхнулася.

Піполо вдячно усміхнувся їй у відповідь, і переключив увагу на своє варево — накрив котел кришкою.

— Наш плов майже готовий, але йому потрібно настоятися з півгодини.

Аліса відчувала, що коронна страва Піполо вдалася. Принаймні аромат від котла йшов дуже апетитний. І незвичайний. Пахло не просто пловом.

— Ти додав якусь особливу приправу? Я відчуваю запах вишневих кісточок.

— Ні, моя королево, тут немає приправ. У цій страві багато компонентів. Їхні запахи, склавшись, і надають йому такого особливого аромату.

Летиція як завжди прокинулася від того, що коридори її підземного замку почали обкурювати пахощами. Вона лежала з заплющеними очима і на повні груди вдихала аромати, що просочилися в її опочивальню. Сьогодні найяскравіше виділявся запах вишневих кісточок.

Слуги знали, що вона любить солодкуватий дим — ось і старалися. Фруктові аромати нагадували Летиції про ті часи, коли вона ще не була бранкою свого підземного царства. Вона була юною, наївною та вільною. Вона жила почуттями.

Може, даремно вона допустила, щоб сталося те, що сталося? Серце кольнула туга. Очі защипало від сліз, що несподівано накотили. Це ж від диму? Летиція давно забула, що таке плакати від туги. Певна річ, вся справа в їдких пахощах. Вона з досадою змахнула вологу з очей і піднялася з ліжка. Захотілося прогулятися своїм підземним садом.

— Саварро, передай, щоб мені накрили сніданок у саду, — сказала вона няньці. — І ще, знайди Краахна і скажи, щоб прийшов до мене.

— Буде виконано, моя пані.

Після тривалої процедури омивання, якою Летиція ніколи не нехтувала, вона вирушила в сад.

Тут росли незвичайні дерева — вони не мали стовбурів, гілок і крон. З землі стирчало лише коріння. Воно химерно перепліталося, утворюючи арки, альтанки та тунелі. В одній із таких альтанок Летиція виявила накритий до сніданку стіл. Вона ще не встигла доторкнутися до частування, коли з'явився Краахн.

— Чому ти не показувався мені на очі вже кілька днів? — Летиція була незадоволена. — Хіба ти не маєш для мене новин?

— Моя пані, не гнівайся, але боржник мене переграв — фамільяра приспали. Я втратив зв'язок із зачарованим.

— Ти ж провісник. Хіба тобі обов'язково потрібен цей зв'язок, щоб знати, що відбувається?

— Без мого фамільяра я наче осліп.

— Ти перестав контролювати ситуацію? — Летиція насупила брови.

— О, не гнівайся, моя пані, — низько схилив голову Краахн. — Все, про що ти мріяла, скоро здійсниться. Боржник уже на острові. Це я бачу без фамільяра. Той момент, коли йому доведеться платити по рахунках, швидко наближається.

— Скільки часу лишилося?

— За моїми підрахунками три дні.