Розділ 31. Найнезвичайніші поради

Аліса підскочила до борту з шаленою думкою: може теж стрибнути у воду на допомогу королю? Вона чула, на яку небезпеку наражається людина, яка потрапила за борт. Судно швидко не зупиниш, та й на розворот піде багато часу. Так можна й загубити того, хто опинився у воді. Але її геройський вчинок не знадобився. Команда корабля, яка почула тривожний сигнал "людина за бортом", діяла злагоджено. Королю кинули рятувальний круг. До того ж капітан блискавично віддав команду спустити на воду рятувальну шлюпку.

Аліса з хвилюванням спостерігала, як жваво матроси гребуть веслами, як допомагають королю забратися в шлюпку, а потім шлюпка наздоганяє корабель, який за цей час не так і далеко встиг відійти, бо, на щастя, на морі був майже повний штиль.

Команда шлюпки та король піднялися на борт корабля. Жанкарло теж був тут як тут. Він підскочив до величності з пледом. Аліса знала, що застуда тому не загрожує — південне море, яким йшов корабель, — дуже тепле, але все одно дивилася на короля як на лицаря в сяючих обладунках. Хоча з обладунків у нього був лише мокрий одяг, що прилип до рельєфного тіла. Його вчинок, і справді, був абсолютно відчайдушним і відважним. Тим більше, що недаремно король ризикував — у його руках Аліса помітила лист. Врятував!

Величність обережно промокнув врятований аркуш краєм пледу. Існував ризик, що солона вода роз'їсть чорнило, але, на щастя, цього не сталося. Аліса бачила, що папір все ще зберігає рівні рядки букв.

  Вона відчувала дивне бажання підійти до короля і вдячно цмокнути його в щоку і, більше того, відібрати у лікаря плед і самій закутати у нього рятівника кореспонденції.

Бажання було мужньо придушене. А величність сам підійшов до неї і простягнув лист.

— Моя королево, гадаю, буде краще, якщо ти дочитаєш його у своїй каюті, — усміхнувся він, — птахи нині пішли вельми невиховані.

— Птахи — так, проте монархи — ні. Я в крайньому захопленні від твого вчинку, мій королю, — повернула йому усмішку Аліса.

Вона бачила, як спалахнули його очі. Відчувалося, що він задоволений. Це був перший щирий комплімент на його адресу, що пролунав із її вуст.

— Чи можу я в такому разі розраховувати, що після того, як ознайомишся з листом, зазирнеш у мою каюту, щоб продовжити нашу розмову?

Угу. Лицарський вчинок анітрохи не зменшив у королі його природного нахабства. Варто було похвалити, як він вирішив, що можна йти далі — напролом.

— Я подумаю, мій королю.

Аліса не сказала категоричного "ні" лише з однієї простої причини — їм із королем дійсно треба поговорити. Вечір, коли він обіцяв бути відвертим, ще не закінчився — треба цим скористатися. Ось тільки каюта короля — не найбезпечніше місце, щоб залишатися там із ним наодинці.

Еміліо прийняв гарячу ванну і переодягнувся у сухе. Звелів слугам перенести солодощі та фрукти з тераси в каюту і сів чекати на свою королеву.

Чи прийде?

Він відчував небувалий підйом. Причиною прекрасного настрою стала дрібниця — її захоплений погляд. Еміліо і не думав, що на нього може так сильно вплинути така нематеріальна ефемерна річ, як похвала від жінки. Мабуть, вся суть у тому, про яку саме жінку йдеться. Йому здавалося, що його влаштовує бути в її очах тираном, але сьогодні він відчув несподіване задоволення від того, щоб бути для неї героєм.

Він бачив, як її захопило читання листа, і який жаль охопив її, коли виникла загроза, що важлива інформація може бути втрачена. Та він і сам не пробачив би собі, якби не врятував лист матері. Хоча не обійшлося без допомоги провидіння. Солона вода могла змити чорнило, але цього не сталося.

Безперечно, сьогодні чудовий вдалий вечір. І тішила думка, що цей вдалий вечір поки що не завершений. Їхня розмова з королевою була перервана на півслові і має бути продовжена.

Чи прийде?

Жінки — цікаві створіння. У неї, напевно, залишилося багато запитань. Розмова буде довгою і може закінчитися тим, чого Еміліо вже давно напружено чекає. Він обіцяв їй дати особистий простір, але якщо вона сама прийде до нього, то це ж означатиме її згоду?

Як же послужливо вже котрий день поспіль його фантазія малює яскраві картини їхньої гарячої ночі. Його красуня-дружина — суцільна спокуса. Зовні ніжна, мила, але покірна — анітрохи, вчинки зухвалі, такі ж слова, а думки, він був певен, і зовсім відчайдушні. Еміліо згоряв від бажання скуштувати цей спокусливий контраст.

Але от чи прийде?

Її кроки, що пролунали в коридорі, і стукіт у двері здалися Еміліо кращими звуками, які він коли-небудь чув. Вирішивши бути гостинним господарем і не поспішати, він зустрів її біля порога і провів до столика, щоб посадити в крісло. Сам сів навпроти.

Еміліо помітив у її руках лист. Вона виглядала вкрай схвильованою, що з його дружиною буває не так часто.

— Там щось важливе, моя королево?

— Так, дуже. Скажи, чи ти читав цього листа?

— Ні. Адже він адресований тобі.

— Ні ти, ні будь-хто інший?

— Ніхто.

— Але хіба не прийнято, щоб будь-які папери проходили через таємну канцелярію?

— Прийнято. Мої люди перевіряють майже все офіційне листування, але це особистий конфіденційний лист від королеви-матері тобі. Я не міг дати його нікому.

Еміліо помітив, що королеву засмутила його відповідь. Хоча, здавалося б, навпаки, мала б порадувати.

— Розкажи, як цей лист опинився в тебе, — попросила вона.

— Деякий час тому до мене прийшов Балтасар і сказав, що багато років зберігав два листа, які написала королева-мати. Один адресований мені, інший майбутній королеві. Вона дала йому інструкції, коли передати мені листи. Той, що було адресовано мені, я прочитав того ж дня. Другий мав бути вручений тобі через кілька днів після шлюбної церемонії, що я й зробив.

— Ти точно не читав його? Адже тобі мало бути цікаво.

Еміліо відчував певну спокусу прочитати послання, але як він міг порушити волю матері? Це вчинок не гідний короля.