Розділ 15. Така свого доб’ється

Король пришпорив коня і спрямував у бік звуку. Похвально. Деякі сучасні джентльмени в подібній ситуації вважали б за краще припуститись у протилежний бік.

В Аліси від хвилювання розігналося серце. Чого тільки не встигло промайнути в голові за ці кілька секунд. Аж до того, що це пастка і готується замах на короля. У тих історичних романах, які вона читала останнім часом, постійно хтось робив замах на монархів. Величність і так поранений у плече, що може бути свідченням недавнього нападу, а тепер готується новий.

І чому це, цікаво, король не має охорони? Хіба не повинні спеціально навчені люди супроводжувати його в будь-яких поїздках, а тим більше нічних? І як результат такого потурання він залишився віч-на-віч перед обличчям можливого нападу. Хоча ні, він не один. Аліса, звичайно, його не залишить. Яким би він не був самовпевненим нестерпним тираном, вона, хай і мимоволі, дала йому клятву вірності. А дзюдоїсти своїх в біді не лишають.

Знайти того, хто кричав, вийшло простіше, ніж думала Аліса. Виявляється, король мав при собі переносне джерело світла — щось на кшталт кишенькового ліхтарика. Його яскравий промінь вихопив із темряви худеньку фігурку дівчини. Поруч із нею не було нікого — жодної банди ворогів корони, яких малювала уява Аліси. Менше треба історичних романів читати.

Помітивши вершників, дівчина кинулася навтьоки, накульгуючи на ліву ногу.

Але король не збирався дати їй втекти — пустив коня слідом.

— Дівчино, стій, — скомандував він.

Втікачка, усвідомивши, що відірватися не вийде, зупинилася.

Тепер, коли вона не скакала як зайчик по лісових купинах, Аліса змогла її роздивитися. Боса, в полотняній сукні до щиколоток, з довгою косою темного волосся, вона здавалася зовсім юною — мабуть, їй років чотирнадцять, не більше.

— Ти хто? — грізно спитав король.

— Я Беатріс, дочка Бертолдо, цирульника.

А дівчисько не з боязкого десятка. Їй вистачало духу не соромитися і не відводити погляд.

— Чому кричала? — продовжив допит величність.

— Випадково наступила на земляного гострокрилого овода, і той ужалив мене.

Аліса не сумнівалася, що ця тварюка жалить дуже боляче. Коли дівчинка намагалася втекти, вона сильно припадала на ногу. Але навіть це не пом'якшило короля. Він продовжував розмовляти з нею суворо.

— Що ти тут робила? Покажи, що там у тебе? — кивнув він на кошик, який дівчинка ховала за спиною.

— Я збирала гнізда земляних оводів, — їй довелося показати те, що тримала в руках. У плетеному коробі лежало кілька десятків бурих предметів, що віддалено нагадуали соснові шишки. — Я знаю, що в королівському лісі нічого не можна збирати без дозволу. Мене стратять? — навіть це запитання вона поставила, не відводячи очей.

Король, нарешті, пом'якшав. Аліса просто спиною відчула, що він не відчуває більше жодного гніву чи роздратування. У нього навіть плечі трохи затремтіли від беззвучного сміху на слові "стратять", але зовні він залишався такий само суворий.

— Твоя шия надто тонка для гільйотини, але сподіваюся, батько добре всипле тобі за те, що гуляєш уночі по лісі одна.

Та тирана самого потрібно виховувати та виховувати. Зовсім не вміє спілкуватися з дітьми. Він що, не бачить, що дівчинка прийшла сюди не заради втіхи? Вона не схожа на розпещену дитину.

Аліса зіскочила з коня і підійшла до неї.

— Беатріс, розкажи, навіщо ти збирала гнізда оводів? — спитала спокійно та доброзичливо.

Дівчинка подивилася насторожено, але відповіла прямо, нічого не приховуючи.

— Вночі я їх збираю, а вранці продаю на ринку травникам. Гнізда оводів зараз у ціні.

— Збираєш гроші на взуття? — здогадалася Аліса, кинувши на короля засуджуючий погляд.

— Ні. Я збираю гроші на коледж. Хочу стати знахаркою. Батько сказав, що нізащо не відпустить мене вчитися. Але якщо зможу назбирати потрібну суму, то й дозволу не питатиму! — вона подивилася з викликом, розпачем та впертістю.

Така свого доб'ється. Аліса відчувала до маленької бунтарки симпатію, наче впізнала в ній себе. Але це неправильно, що діти мають працювати ночами, щоб відвоювати право на навчання.

Король зістрибнув з коня, підвів його до дам і мовчки підсадив їх одну за одною на спину скакуна. Тепер Алісі дісталося заднє сідло, а Беатріс опинилася у передньому.

— Відвеземо тебе до батька, — величність повів коня під вуздечки лісовою стежкою.

А це правильно. Це рішення Аліса схвалювала. Не хотілося залишати дівчинку одну в лісі, хоч, мабуть, вона тут чудово орієнтується.

— Беатріс, ти слухала сьогодні мою вітальну промову?

— Так, моя королево.

Аліса вперше вловила у голосі дівчинки теплі нотки.

— Я говорила про програму підтримки обдарованих дітей. В рамках цієї програми будуть організовані іспити. Той, хто здасть їх на найвищий бал, отримає королівську стипендію на навчання у коледжі. Королівству потрібні таланти. Ти згоден, мій королю?

Тиран глянув на Алісу так, ніби тепер йому хотілося всипати вже не дівчинці, а своїй дружині.

А що він хотів? Аліса, нехай і мимоволі, заприсяглася у вірності не лише королю, а й королівству, і змушена тимчасово виконувати обов'язки королеви. А обов'язок королеви — подбати про підданих і насамперед про дітей.

— Давай домовимося так, — знову звернулася Аліса до Беатріс. — Більше ти не ходитимеш ночами в ліс і не торгуватимеш на ринку, а краще присвятиш цей час підготовці до іспитів. Зможеш вивчити програму початкової школи на зубок і здати на вищий бал?

Аліса знала, що таких упертих та цілеспрямованих підлітків треба брати на "слабо".

— Зможу, моя королево, — прийняла виклик Беатріс.

Залишилося "небагато" — домогтися від короля обіцянки втілити освітні ідеї Аліси в життя, навіть незважаючи на те, що сама Аліса зібралася якнайшвидше зникнути звідси.