Розділ 9. Ким би не була

У небо над площею злетіли різнокольорові вогні феєрверків, які викликали нову хвилю тріумфу у присутніх. І на цій оптимістичній ноті, прощально помахавши рукою, король вирішив піти з балкона, прихопивши з собою Алісу.

— Люба, у нас із тобою назріла розмова, — сказав він багатообіцяючим голосом. Його погляд також багато чого обіцяв.

Величність повів її, взявши під лікоть, невідомо куди, і Аліса одразу вирішила, що треба перехоплювати ініціативу.

— Побалакати не завадить, але я воліла б зробити це за вечерею. Від голоду в мене вже живіт зводить.

Чи має право Аліса вимагати, щоб її нагодували? Після натхненної промови їй і справді дуже хотілося їсти. До того ж розмовляти на небезпечні теми набагато безпечніше в обідньому залі, ніж будь-де.

— Звісно, моя королева. Я й сам зголоднів, — південні очі справді блиснули голодним блиском, а підступна напівусмішка продовжувала на щось натякати. — Вечеря вже накрита на західній веранді.

— Я сподіваюся, мій король дотримається обіцянки і, поки ми вечерятимемо, у двері моєї кімнати врізатимуть замок.

Адже Аліса виконала свою частину угоди — виголосила промову, та ще й яку! Добре, що поки що величність не знає, що слова не були зачитані з папірця, а стали повним експромтом. Шкода, звичайно, що остання співрозмовниця Аліси торкнулася трохи не тієї теми. Тепер, згадуючи деякі епізоди з романів про середньовіччя, яких останнім часом прочитано було немало, Аліса зрозуміла, чому жінка похилого віку заговорила про королівського спадкоємця. У ті часи піддані вважали, що поява спадкоємця у королівського подружжя є гарантією довготривалого процвітання, миру та спокою в королівстві.

Тож бабуся хотіла якнайкраще. А як вона догодила королю. Аліса ні секунди не сумнівалася, що гаряча південна величність приступив би до реалізації поставленого перед ним завдання з великим ентузіазмом. З першої хвилини знайомства Аліса бачила, як у ньому іскрить несамовита чоловіча енергія. Їй подобалися темпераментні і невгамовні, проте його планам не судилося здійснитися, тому що в плани Аліси не входив роман з тираном. Їй би якнайшвидше розібратися, як виплутатися з усього, що на неї навалилося і — додому.

— Добре, замок буде, — несподівано швидко погодився виконати обіцянку король.

Він зупинив одного зі слуг, який поспішав у якихось справах, і дав йому відповідні розпорядження.

Шлях на західну веранду виявився недовгим. Вже за хвилину перед Алісою галантно відчинили двері з кольорового скла і запросили до столу.

Вона чомусь вважала, що стіл виявиться довгим-довгим і заставленим усілякими екзотичними стравами, але страв було небагато, а стіл, як і сама веранда, мав дуже скромні розміри. Це місце більше скидалося на літню терасу якогось маленького затишного італійського ресторанчика, а ніяк не на королівську обідню залу. Чого тільки варті були високі арочні вікна з вітражами, оповиті квітучими рослинами. За вікнами теж буяла зелень, яку золотив захід сонця.

Лакеїв, які мали прислужувати королівським особам під час трапези, було небагато — лише двоє, але й тих величність відпустив. Піклуватиметься про Алісу сам? Вона не стала чекати такої милості. Сіла за стіл і щедро наповнила свою тарілку стравами — білий сир, овочі та шматочок запеченої риби. Виглядало апетитно — схоже на середземноморську кухню, яку Аліса любила.

Король наповнив її келих золотистим напоєм з кришталевого глечика. А що йому залишалося, якщо в іншому гостя подбала про себе сама?

— Смачного, — побажала вона співтрапезнику з милою усмішкою і почала куштувати частування.

Треба встигнути підкріпитися, а то хтозна що там у величності на думці? Не дарма ж він усіх відправив, не дарма ж свердлить багатообіцяючим поглядом. Ух, страшний такий, натуральний тиран, тільки в Аліси ніяк не виходило його боятися. Дивно це. Дзюдо навчило її ставитися до небезпечних суперників з обережністю, а тут вона постійно перебуває у добродушному стані. У неї вже вкотре за сьогодні ворухнулася думка, що з нею щось не так.

— На нас чекає довга розмова, — король сів навпроти і поклав на свою тарілку пару листочків зелені. А ще казав, що голодний. — Я хотів би знати, хто ти і чому опинилася на місці Меліси. Зверни увагу, до ранку ми й самі це з'ясуємо, але хочу послухати твою версію.

Аліса відправила в рот шматочок сиру та шматочок помідора. Насолоджуючись їхніми свіжим літнім смаком, думала з чого почати.

— Можеш сміливо розповісти правду, навіть якщо тебе послали вороги корони. Я помилую тебе, ким би ти не була.

Це ж треба, який добрий тиран.

— Ким би ти не була до нашої зустрічі, тепер нас поєднали шлюбні узи. Ти поклялася у вірності мені та королівству і, сподіваюся, розумієш, що станеться, якщо порушиш клятву.

Наче й так, але є одна маленька деталь. Коли Аліса давала клятву, вона думала, що це гра. Вона не вважає себе ні королевою, ні, тим паче, дружиною короля.

— Мене звуть Аліса, і я сама хотіла б знати, чому опинилася тут.

Розмова була перервана слугою, що зайшов на веранду.

— Мій королю, замок готовий, — відзвітував він і простягнув величності невеличку скриньку. — Тут ключі.

Король і не подумав передати скриньку Алісі, а поставив на стіл поруч із собою. Слуга вийшов, а величність підступно заявив:

— Віддам її тобі, коли закінчимо розмову. Продовжуй.

Яка безчесність! Замок і ключі від нього були обіцяні за те, що Аліса виголосить промову, а тепер висуваються додаткові умови. Вона готувала викривальну фразу, коли раптом помітила, що у короля в районі плеча почала проступати червона пляма. На білому камзолі вона була дуже добре помітна. Що це? Кров?