Свято врожаю. Коли скоро настане осінь

– Хутчіш, хутчіш! Ще стільки справ не перероблено! – тільки це я і чув від своєї бабусі, коли до свята залишалося все менше часу.

Свято Врожаю – це велика подія, яка зазвичай відзначається в останню неділю серпня або на початку вересня. Мені пощастило, що мої канікули ще не закінчилися, і я можу стати учасником цього заходу. У цей день люди дякують землі, що дала хороший врожай. У місті я ніколи не чув про таке свято, а в селі його відзначають щороку.

Ми з дідусем та бабусею почали готуватися до свята як усі – за тиждень. Кожен намагався якомога швидше переробити усі справи по дому й попоратися на городині, аби потім показати на ярмарку свої найкращі овочі та фрукти. В нашій хаті працювали всі без винятку. Дід рубав дрова, частіше їздив торгувати на базар, готувався до холодів. Бабуся також готувалася до осені – вона купувала теплий одяг, консервувала овочі, робила варення з ягід, сушила гриби та прибиралася. А що робив я? А я допомагав усім, хоча не можу сказати точно, чи була від мене користь.

Бабуся стала наказувати мені раніше вставати вранці з ліжка та скоріш братися за роботу. Спочатку я йшов до дідуся. Він вчив мене, як бути у сім’ї чоловіком. Одного дня він дав мені у руки сокиру, бо чоловіки мають брати на себе найважчі справи. Й от, взявши її, я ледве не впав. Дідусь наказав мені сконцентрувати усі свої сили у сокирі й добряче вдарити нею у дерево. Я так зробив, проте ледве не покалічив людей. Дідусь злякався й попросив мене бути обережнішим. Я спробував. Але тут, якимось чином, лезо з сокири злетіло з ручки. Дід був здивований, адже ще ніколи ця сокира не ламалася. Вона належала усьому його поколінню та завжди добре служила, а тут якесь мале доробало (так мене назвав дідусь) зламало його! Він гаркнув мені забиратися з лісу, і я побіг.

Іншого разу, коли я хотів допомогти дідові, це був ремонт нашої старої хатини. Він розповів мені, що я маю обійти увесь дім та знайти щілині, нехай навіть маленькі, через які може зайти вітер. Я шукав та вказував на них дідусеві, а він хвалив мій хороший зір й замазував щілини шпакльовкою. Коли ми закінчили, я вирішив взяти до рук цю замазку. Не знаю, нащо я це зробив, мабуть, з нудьги, бо тепер мені було складно відліпити свої пальці від цієї штуковини. Я налякано сповістив про це дідові і він, взявшись за голову, сказав, що більше ніколи не займатиметься разом зі мною ремонтом.

Було ще багато випадків моєї поганої допомоги дідусеві. Колись він взяв мене з собою торгувати на базар, і це було моєю останньою для нього поміччю. Я ж просто хотів, аби наш маленький сімейний бізнес став кращим. Хіба я винуватий, що створив у нашій лавці знижки та акції? Виявляється, такого не можна було робити. І от, коли дідусь відійшов на хвилину з базару, залишивши мене самого приглядати за товаром, я все розпродав людям. Я ж бо тоді радів, гадаючи, що дідусь пишатиметься мною. Бачили б ви, скільки до мене прийшло покупців! Я так розрекламувався! Хто ж не любить вигідні пропозиції у магазинах? Та мені лише десять років, тому з мене не вийшло вдалого бізнесмена.

Як не дідові, то хоч бабусі думав допомогти. Вона завжди була рада, коли я приходив до неї на кухню. Там ми разом добре проводили час. Вона готувала неймовірну смакоту, щоб влаштувати святковий стіл для усього містечка. От тільки мені не можна було нічого з того їсти – зарано, та я не залишався голодним. Бабуся весь час давала мені куштувати страви й казати, чи смачно. Повірте, я стільки всього куштував, аж об’їдався! Також, якщо в бабусі залишалися якісь залишки їжі, наприклад, зайва начинка для пирога, або крем для торта, то я також все утилізовував.

Допомагав бабусі й з вирощуванням овочів. Всі були вже майже стиглими. Бабця завжди ставилася до рослин з особливою любов’ю та повагою. Здавалося, вони от-от з нею заговорять, як вона говорить з ними. Бабуся пояснювала це тим, що треба дякувати світові за те, що ми маємо.

Хочу похвалитися, за це літо я також дещо виростив самостійно! У мене вирісвеличезний гарбуз, та поки що я про нього нікому не розповідав, окрім дідуся та бабусі. Весь той час, коли тільки приїхав у село, я доглядав за ним. Спочатку посадив маленьку насінину й довго чекав, поки вона проросте. З’явився молодий зелененький паросток. Аби його ніхто не почавив, я зробив йому огорожу й пильно доглядав за курками, які так і хотіли його склювати. Пагінець став більшати, а потім якось почав в’янути. Я неабияк засмутився цим, бо вже встиг полюбити рослинку, тому посилив свої зусилля й став піклуватися більше.

Час виконав свою справу. Згодом я побачив мале гарбузенятко, і от з нього виріс найбільший гарбуз з усіх, що я тільки бачив!

***

До свята залишилося п’ять днів. Мій дідусь пішов до пана голови, аби розповісти йому про деякі свої плани на свято, щоб міська рада погодилася їх виконати. Дід майже кожного року ходив до голови з різних причин. Він часто пропонував йому деякі покращення у селі, розповідав як можна вирішити ті чи інші проблеми, бувало просто ходив спитати про новини. Так само ходив до голови й Панас Трохимович. Цими походами вони намагалися показати себе перед міськрадою хорошими претендентами на нового голову села, проте кожного року люди вибирали батька Івана Драчука.

Мій дідусь та Панас Трохимович тоді дуже сперечалися. Їм не можна було бачитися бодай з різних кінців однієї вулиці, інакше знов посваряться. Моя бабуся та Люб’яна Василівна навіть перестали вже зважати на їхні лайки, кажучи в жарт, що дідугани поводяться як діти. А я ж бо просто спостерігав за ними, немов за комедійним серіалом.

– …От набрід, всюди ходиш! – вискаржився одного разу мій дідусь, – Ти що, стежиш за мною?