Свято врожаю. Коли вся відповідальність припала на тебе

– Хутчіш, хутчіш! Ще стільки справ не перероблено! – тільки це я і чув від своєї бабусі, коли до свята залишалося все менше часу.

Свято Врожаю – це велика подія, яка зазвичай відзначається в останню неділю серпня або на початку вересня. Мені пощастило, що мої канікули ще не закінчилися, і я можу стати учасником цього заходу. У цей день люди дякують землі, що дала хороший врожай. У місті я ніколи не чув про таке свято, а в селі його відзначають щороку.

Кожен намагався якомога швидше переробити усі справи по дому й попоратися на городині, аби потім показати на ярмарку свої найкращі товари та вироби. В нашій хаті працювали всі без винятку. Дід рубав дрова, частіше їздив торгувати на базар, готувався до холодів. Бабуся також готувалася до осені – вона купувала теплий одяг, консервувала овочі, робила варення з ягід, сушила гриби та прибиралася. А що робив я? А я допомагав усім, хоча не можу сказати точно, чи була від мене користь.

Бабуся стала наказувати мені раніше вставати вранці з ліжка та скоріш братися за роботу. Спочатку я йшов до дідуся. Він вчив мене, як бути у сім’ї чоловіком. Якось дав мені у руки сокиру, бо чоловіки мають брати на себе найважчі справи. Й от, взявши її, я ледве не впав. Дід наказав мені сконцентрувати усі свої сили у сокирі й добряче вдарити нею у дерево. Я так зробив, проте ледве не покалічив себе. Дідусь злякався й попросив мене бути обережнішим. Я спробував. Але тут, якимось чином, лезо з сокири злетіло з ручки. Дідусь був дуже здивований, адже ще ніколи ця сокира не ламалася. Вона належала усьому його поколінню та завжди добре служила, а тут якесь мале доробало (так він мене назвав) зламало його! Він гаркнув мені забиратися з лісу, і я побіг.

Іншого разу, коли я хотів допомогти дідові, це був ремонт нашої старої хатини. Він розповів мені, що я маю обійти увесь дім та знайти щілині, нехай навіть маленькі, через які може зайти вітер. Я шукав та вказував на них дідусеві, а він хвалив мій хороший зір й замазував шпаклівкою. Коли ми закінчили, я вирішив взяти до рук цю замазку. Не знаю, навіщо я це зробив, мабуть, з нудьги, бо тепер мені було складно відліпити свої пальці від цієї штуковини. Я налякано сповістив про це дідові і він, взявшись за голову, сказав, що більше не хоче мене сьогодні бачити.

Було ще багато випадків моєї поганої допомоги дідусеві. Колись він взяв мене з собою торгувати на базар, і це було моєю останньою для нього поміччю. Я ж просто хотів, аби наш маленький сімейний бізнес став кращим. Хіба я винуватий, що створив у нашій лавці знижки та акції? Виявляється, такого не можна було робити. І от, коли дідусь відійшов «на хвилину» з базару, залишивши мене самого приглядати за товаром, я все розпродав людям. Я ж бо тоді радів, гадаючи, що дідусь пишатиметься мною. Бачили б ви, як я тоді розрекламувався! Хто ж не любить вигідні пропозиції у магазинах? Та мені лише десять років, тому з мене не вийшло вдалого бізнесмена.

Як не дідові, то хоч бабусі думав допомогти. Вона завжди була рада, коли я приходив до неї на кухню. Там ми разом добре проводили час. Вона готувала неймовірну смакоту, щоб влаштувати святковий стіл для усього селища. От тільки мені не можна було нічого з того їсти – зарано, та я не залишався голодним. Бабуся весь час давала мені куштувати страви й казати, чи смачно. Повірте, я стільки всього куштував, що аж об’їдався! Також, якщо в бабусі залишалися якісь залишки їжі, наприклад, зайва начинка для пирога, або крем для торта, то я також все утилізовував.

Допомагав бабусі й з вирощуванням овочів. Бабця завжди ставилася до рослин з особливою любов’ю та повагою. Здавалося, вони от-от з нею заговорять, як вона говорить з ними. Та щось останнім часом її бентежило: земля ставала місцями чорнішою, а місцями білуватою. Я присів, аби роздивитися, що то, і то були кристалики. Коли бабуся про це дізналася, то пішла сварити діда, аби більше не розсипав цукру, коли п’є чай на веранді.

Хочу похвалитися, за це літо я також дещо виростив самостійно! У мене виріс величезний гарбуз, та поки що я про нього нікому не розповідав, окрім діда з бабою. Весь той час, щойно приїхав у село, я доглядав за ним. Спочатку посадив маленьку насінину й довго чекав, поки вона проросте. З’явився молодий зелененький паросток. Аби його ніхто не почавив, я зробив йому огорожу й пильно доглядав за курками, які так і хотіли його склювати. Пагінець став більшати, але потім почав якось в’янути. Я неабияк засмутився цим, бо вже встиг полюбити рослинку, тож посилив свої зусилля й став піклуватися більше. Пересадив його від загального городу в кінець нашої ділянки у чорнозем під тінню дерев. Час виконав свою справу. Згодом я побачив мале гарбузенятко, і от з нього виріс найбільший гарбуз з усіх, який в нас тільки коли-небудь був!

***

До свята залишилося декілька днів. Я звично сидів на веранді, як от Панас Трохимович вийшов зі свого дому та пішов повз нашого:

– …От набрід, всюди ходиш! – вискаржився мій дідусь, – Ти що, стежиш за мною?

– Та нащо мені гаяти свій час? – відказав наш любий сусід, – У мене й без тебе купа справ. Просто не встигаю! Вже і планер маю у смартфоні, кожну хвилину праці розписав! Не займай мій час, не бачиш, іду у справах.

– Що ти мелеш, чоловіче? Звідколи плітки це справи? – засміявся дідусь. Цим двом не можна було бачити один одного ні секунди, – Це жінка твоя без зупину працює, а ти ж бо собі бока на ліжку цілими днями вилежуєш та з сусідами бурмочеш. А «смартфон» твій, з кнопками, у столі припадає пилом!

– Вай, людоньки, ну ви подивіться! Ця людина вважає мене плітником! Йшов би ти, знаєш куди… Дурний піп тебе хрестив! – нібито образився Панас Трохимович, але мій дідусь завжди мав гострого язика, тож зміг відповісти.