Свято врожаю. Коли скоро настане осінь

– Хутчіш, хутчіш! Ще стільки справ не перероблено! – тільки це я і чув від своєї бабусі, коли до свята залишалося все менше часу.

Свято Врожаю – це велика подія, яка зазвичай відзначається в останню неділю серпня або на початку вересня. Мені пощастило, що мої канікули ще не закінчилися, і я можу стати учасником цього заходу. У цей день люди дякують землі, що дала хороший врожай. У місті я ніколи не чув про таке свято, а в селі його відзначають щороку.

Ми з дідусем та бабусею почали готуватися до свята як усі за тиждень. Кожен намагався якомога швидше переробити усі справи по дому й попоратися на городині, аби потім показати на ярмарку свої найкращі овочі та фрукти. В нашій хаті працювали всі без винятку. Дід рубав дрова, частіше їздив торгувати на базар, готувався до холодів. Бабуся також готувалася до осені – вона купувала теплий одяг, консервувала овочі, робила варення з ягід, сушила гриби та прибиралася. А що робив я? А я допомагав усім, хоча не можу сказати точно, чи була від мене користь.

Бабуся стала наказувати мені раніше вставати вранці з ліжка та скоріш братися за роботу. Спочатку я йшов до дідуся. Він вчив мене, як бути у сім’ї чоловіком. Одного дня він дав мені у руки сокиру, бо чоловіки мають брати на себе найважчі справи. Й от взявши її, я ледве не впав. Дідусь наказав мені сконцентрувати усі свої сили у цю сокиру й добряче вдарити нею у дерево. Я так зробив і ледве не покалічив людей. Дідусь злякався й попросив мене бути обережнішим. Я спробував. Але тут, якимось чином, лезо з сокири злетіло з ручки. Дід був здивований, адже ще ніколи ця сокира не ламалася. Вона належала усьому його поколінню та завжди добре служила, а тут якесь мале одоробло (так мене назвав дідусь) зламало його. Він гаркнув мені забиратися з лісу, і я побіг.

Іншого разу, коли я хотів допомогти дідові, це був ремонт нашої старої хатини. Він розповів мені, що я маю обійти увесь дім та знайти щілині, нехай навіть маленькі, через які може зайти вітер. Я шукав та вказував на них дідусеві, а він хвалив мій хороший зір й замазував щілини шпакльовкою. Коли ми закінчили, я вирішив взяти до рук цю замазку. Не знаю, нащо я це зробив, мабуть, з нудьги, бо тепер мені було складно відліпити свої пальці від цієї штуковини. Я налякано сповістив про це дідові і він, взявшись за голову, сказав, що більше ніколи не займатиметься разом зі мною ремонтом.

Було ще багато випадків моєї поганої допомоги дідусеві. Колись він взяв мене з собою торгувати на базар, і це було моєю останньою для нього поміччю. Я ж просто хотів, аби наш маленький сімейний бізнес став кращим. Хіба я винуватий, що створив у нашій лавці знижки та акції? Виявляється, так не можна було, і от коли дідусь відійшов на хвилину з базару, залишивши мене самого приглядати за товаром, я все розпродав людям. Я ж бо тоді радів, гадаючи, що дідусь пишатиметься мною. Бачили б ви скільки до мене прийшло покупців! Я так розрекламувався! Хто ж не любить вигідні пропозиції у магазинах? Та мені лише десять років, тому з мене не вийшло вдалого бізнесмена.

Як не дідові, то хоч бабусі поможу. Вона завжди була рада, коли я приходив до неї на кухню. Там ми разом добре проводили час. Вона готувала неймовірну смакоту, щоб влаштувати святковий стіл для усього містечка. Мені не можна було нічого з того їсти – зарано, та я не залишався голодним. Бабуся весь час давала мені куштувати страви й казати, чи смачно. Повірте, я стільки всього накушувався аж наївся. Також, якщо в бабусі залишалися якісь залишки їжі, наприклад, зайва начинка для пирога, або крем для торта, то я також все утилізовував.

Допомагав бабусі й з вирощуванням овочів. Всі були вже майже стиглими. Бабця завжди ставилася до рослин з любов’ю та повагою. Здавалося, вони от-от з нею заговорять, як вона говорить з ними. Бабуся пояснювала це тим, що треба дякувати світові за те, що ми маємо. З особливою турботою вона вирощувала своє улюблене томатне дерево.

Хочу похвалитися, за літо я також дещо виростив самостійно! Це величезний гарбуз, та поки що я про нього нікому не розповідав. Весь той час, коли тільки приїхав у село, я доглядав за ним. Спочатку посадив маленьку насінину й довго чекав, поки вона проросте. З’явився молодий зелененький паросток. Аби його ніхто не почавив, я зробив йому огорожу й пильно доглядав за курками, які так і хотіли його склювати. Пагінець ставав більшим, та якось почав в’янути. Я неабияк засмутився цим, бо встиг вже полюбити рослинку, тому посилив свої зусилля й став навідуватися частіше. Я поливав та вдобряв пагінець. Час виконав свою справу. Згодом я побачив мале гарбузенятко, яке з кожним днем ставало більше. І от сьогодні я маю найбільший гарбуз з усіх.

***

До свята залишилося шість днів. Бабуся затіяла велике прибирання. В нашій хаті так і витав повсюди пил, тому того дня я весь час пробув на вулиці. Вдома у моїх друзів також всі прибиралися, тож ми з друзями й собі вирішили цим зайнятися.

Ми по черзі пішли до кожного в кімнату з обіцянкою позбутися чогось зайвого. Кожен мав щось викинути або віддати комусь хоча б одну непотрібну річ. Виявилося, ми з хлопцями мали багато таких речей. Назбиравши мотлоху, ми зробили серед дітей та підлітків розпродаж. Заробили чимало грошей, й тепер зможемо витратити їх на святі. Тут вже мій бізнес видався більш вдалим.

***

До свята залишилося п’ять днів. Мій дідусь пішов до пана голови, аби розповісти йому про деякі свої плани на свято, щоб міська рада погодилася їх виконати. Дід майже кожного року ходив до голови з різних причин. Він часто пропонував йому деякі покращення у селі, розповідав як можна вирішити ті чи інші проблеми, бувало просто ходив на співбесіди, хоча не працював у цій раді. Так само ходив до голови й Панас Трохимович. Цими походами вони намагалися показати себе перед міськрадою хорошими претендентами на нового голову села, проте кожного року люди вибирали батька Івана Драчука.