Дівчинка Марія. Коли у село приїхала новенька

– Закохався! Закохався! – готуєшся почути таке від друзів, коли плануєш їм дещо розповісти.

Залишаються останні тижні літніх канікул. Я проводжу свій вільний час як завжди. Мені більше не нудно, адже щойно я згадую про те, що незабаром треба буде повернутися до навчання, то одразу придумую собі якесь цікаве заняття. Одного дня, я сидів на заборі та жував яблуко й раптом помітив машину. У цьому не було нічого незвичайного, просто ця машина була, видно, не сільська, а новенька, чиста, дорога. Авто зупинилося біля одного дому, що стояло поблизу з нашою. З неї почали виходити люди – чоловік, жінка та світловолоса дівчинка. Це була сім’я. Вони виглядали немов аристократи, проте поводилися як звичайні люди. Вони дивилися на стару хатину, в якій ніхто не жив протягом довгого часу. Потім вони відкрили дверцята калитки й зайшли туди. Виявилося, ця сім’я заїжджає туди й буде там жити.

Коли у село стають жити якісь новенькі, то всі небайдужі одразу ж збираються йти до них знайомитися. Спочатку всі дуже люб’язні із ними, перевірюючи, чи новосельці хороші люди. Зараз вже мало хто з селян вітає новосельців хлібиною на рушнику із сіллю. Зараз зустрічають простіше: із домашньою випічкою та святковими напоями. У селі заведено, щоб нові жителі запрошували до себе в хату на новосілля. Цікаво, чи знає та сім’я про це?

Я все сидів на заборі й з цікавістю дивився на нову сім’ю, навіть забувши про своє недоїдене яблуко. Як от, дівчинка повернулася до мене й здалеку помахала мені рукою. Я зрозумів, що надто довго дивися на неї. Одразу зніяковів та ледве не впав з висоти. Я також помахав дівчинці рукою й коли вона мені всміхнулася, зі мною трапилося щось дивне…

Відтоді я немов літаю у хмарах. Не знаю, що у тій дівчинці було таке, але я перестав ні про що інше думати, як не про неї. У нашому селі є дівчата, але вони або не мого віку, або противні. Тільки ця дівчинка інакша.

Нова сім’я таки знала про тутешні традиції й запросили усіх до себе. Моя бабуся щойно дізналася про цю новину, одразу повідомила мені й дідусю, що ми зайдемо до них увечері. Я зрадів, але водночас похолов. Мабуть, засоромився. Та не можна було не прийти – це не ввічливо. Тому мене причесали, одягнули в чистий одяг й ми всі разом із торбиною гарячих булочок пішли у гості.

Переступивши калитку, ми з бабусею та дідусем, а також усіма іншими людьми гадали побачити занедбаний дім, адже в ньому вже багато років ніхто не жив. Натомість побачили біленьку солідну хатину та чистий двір. Сім’я лише нещодавно сюди заїхала, а вже встигла багато чого зробити. Видно, роботящі. Цікаво, а як всередині будинку все виглядає? Нам дозволили зайти на кухню. Кухня виглядала як у звичайній міській сучасній квартирі. Я не помилявся, коли подумав, що вони багаті.

Всі знайомилися, віталися, розмовляли, а я тихенько собі сидів у куточку й виглядав серед прийдешніх ту дівчинку, але її ніде не було. Тоді до мене підійшли жінка із чоловіком – власники нового дому – ніби прочитавши мої думки, дозволили піти до їхньої доньки у її кімнату та подружитися. Я трохи знітився, хоч подумки був дуже радий. Пішов і постукався до її кімнати. Дівчинка швидко відчинила мені двері й простягла тоненьку руку.

– Привіт! Мене звуть Марія, а тебе? – сказала вона, немов прощебетала й замість того, аби потиснути їй руку, я потягнувся за свою потилицю. Але вчасно схаменувся й все-таки потиснув.

– Петрусь, – сказав я невпевнено, і вона весело потягнула мене до себе гратися.

Виявилося, ми з нею одного віку. У її батьків зараз відпустка, тож вони вирішили зняти на літо дачу у цьому селі, аби відпочити. Марійка була дуже цьому рада, адже в неї дуже зайняті батько й мати. Як вона розповіла, вони мало проводять з нею часу, полишаючи на няньку, проте зараз нарешті все інакше.

Поки Марія розповідала про своє життя, я її розглядав. Вона була чудовою. Просто чудовою. Мала золотаві пасма, які кучерями спадали на її лице. Ходила у білому квітковому платті, що на вітри гойдалося немов листок дерева. Сама ж була тоненькою. Доброю, милою, щирою. Та Марічка не була такою принцесою, як здавалося на вигляд. Вона також була сильною, вольовою і трохи впертою. Ми грали з нею у настільну гру, яку мені подарувала тітка, і вона швидко зрозуміла правила. Зачарований її красою, я весь час в неї програвав, проте не шкодував, навіть навпаки.

Тільки-но роздружилися, мені настав час йти додому. Час пройшов непомітно, гості почали розходитися. Тієї ночі я ще довго не міг заснути, боязко намагаючись згадати, чи не сильно я витріщався на Марію та чи не бовкнув чого зайвого. Але мені було приємно на душі.

***

Вочевидь, що мені сподобалася Марічка. Навіть не знаю, чому саме зараз мені сподобалася дівчинка, чому саме у селі, і чому почуття такі дивні? Хочеться про все вам розповісти. Та моя розповідь не буде якимось інтригуючи романом або гостросюжетним серіалом. Скоріш, я розповім вам інструкцію по тому, як не зіпсувати перше побачення (якщо моє можна так назвати) і як навчитися довіряти друзям, які хочуть тобі допомогти.

***

Коли я зізнався собі, що люблю Марію, то вирішив: треба діяти. Важко, але треба. Хоча б ще раз з нею зустрітися, адже з того дня, коли я був у гостях, ми більше не бачилися. Могли б бачитися, та я весь час ховався. Мені було незручно показувати свої емоції. Спершу, я тихо спитав у дідуся на вухо, як запросити дівчинку на прогулянку, а він почав голосно радіти, що я знайшов собі «подружку». Я волів, аби про це поки ніхто не знав, та голос мого діда могли почути навіть сусіди. На його радісні крики прийшла моя бабуся, яка також миттю повеселішала. Вона одразу ж почала мене про все розпитувати. Я небагато їй відповідав та, гадаю, вона все зрозуміла. Нарадівшись, дідусь почав давати поради.