По насіння. Коли бабуся бажає чогось незвичайного

– Любий, ти ж начебто сьогодні нічим не займаєшся? Чудово. Треба поїхати у місто по насіння, – підслухав я сьогодні розмову бабусі до дідуся, й одразу ж захотів поїхати разом із дідом до міста на один день до цивілізації.

Але дідусь весь час відмовлявся виконати прохання бабусі, не кажучи вже про те, аби й мене з собою брати. Я не розумів, чого дідусь не хоче їхати, адже бабуся йому й обід подала, і одяг попрала, і сама городину зібрала. Виявляється, дідусь сьогодні хотів увечері зустрітися з «хлопцями», тобто з іншими дідами, аби побалакати, та йому не судилося. Після багатьох ласкавих прохань, бабуся втомилася й взялася за мухобійку. Лише тоді дідусь ліниво піднявся з крісла, надягнув кашкета й пішов заводити свою машину.

– І Петруся з собою візьми! – гукнула йому бабуся. Почувши це, я одразу помчав до діда разом із Цяткою.

– Ще чого! – раптом буркнув дід, – Я вилупків до міста не беру.

– Невже ти не хочеш провести час з онуком? В мене справ повно. Бери кажу, – сказала бабуся переконливо, і ми поїхали.

Дідусь погладив своє старе авто й спробував завести. Я сидів на задньому сидінні, хоча дуже хотів сісти не переднє. Машина загуркотіла, заторохкотіла, почала пихтіти і якимось дивом поїхала. Здавалося, вона от-от розвалиться, та я її недооцінив. Дідова машина легко їхала по вологій землі, піску, каменюках та іншому. Нас добряче шатало у дорозі. Сільський атракціон, так би мовити, був. Ми проїжджали багато цікавих та гарних місцевостей, я все питав, що ми проїжджаємо, і дідусь неохоче відповідав. Зараз він був не в гуморі, бо бажав лише відпочинку. Та після кількох годин до нього повернувся його хороший настрій. Їдучі, він ностальгував за тим, як колись, коли машина ще була зовсім новенькою, а він із бабусею молоді. Як вони вперше приїхали на ній додому після їхнього весілля та подорожували Україною. Я спитав, чому дідусь ніколи про це мені не розповідав. Він знизав плечима:

– Це було так давно, але я пам’ятаю як учора, – почав він, – Це були найкращі часи мого життя. Після подорожей ми з бабусею стали батьками твого батька, а потім час швидко став летіти й от ми стали старенькими, маючи тебе, онуче, – дідові очі стали дещо мокрими, проте не виглядали сумними.

Так згадуючи минуле, дідусь забув дивитися на дорогу за кермом і ми ледь не в’їхали в іншу автівку. Дідусь оговтався від мрійництва й наче автоматично почав лаятися.

– Ти диви, понаїхали! Ми ще у місто не приїхали, а вже стільки машин дрейфують перед носом!

– Та скільки, аж одна? Рахувати навчися! Ти мені ледь бампер не подряпав своєю бляшанкою! – почули ми у відповідь від водія іншої машини. Він та дідусь вийшли зі своїх автівок, аби було зручніше сваритися, а тоді зрозуміли, що вони знайомі.

– Саво, це ти? – спитав дідусь й одягнув окуляри. З кожною секундою його усмішка ставала дедалі більшою

– Так. А це… Це ти? Ти, друже? – також зрадів чоловік навпроти й вони обійнялися, – Скільки років минуло, скільки років! Останнє, що я пам’ятаю так це те, як ти давав мені списувати на екзамені перед закінченням інституту, пам’ятаєш, старий? – спитав Сава, і дідусь кивнув.

– Звісно, ото поміч від мене тобі була. А пам’ятаєш, як ми обидва залицялися до Таньки з паралельного?

– Весело було! Та її батьки цього не дозволяли. Вони ж бо, пам’ятаєш, багаті були, а ми заощаджували на всьому, аби накопити на декілька квіток для неї…

Добре було спостерігати, як два давніх друга знову зустрілися. Вони все згадували щасливе студентське минуле та розпитували один одного про те, як зараз живуть. Мабуть, я простояв з годину, весело спостерігаючи за ними. Потім дідусь покликав мене, аби я вийшов з машини та підійшов до нього. Він гордо показав мене своєму другові.

– О, який здоровань! – вигукнув Сава, – Скільки тобі років?

– Десять, – сказав я твердо, немов вже зовсім дорослий.

– Десять! – повторив Сава, – Добре, а куди їдете з дідусем?

– Та по насіння, бачте, жінка захотіла вирощувати цихомандру, – відповів за мене дідусь.

– Будь здоровий, – пошуткував Сава й засміявся, а от дідусь знов почав жалітися.

– Баба хоче вирощувати томатне дерево. Але ти хоч раз бачив, аби помідори на деревах росли? Я завжди казав, що їй треба менше спілкуватися зі своїми язикатими хвеськами. Попридумували такі рослини, а мені тепер давай, купуй.

– Нічого, буркотуне. Зате ми зустрілися! – сказав Сава.

– Це точно, – підхопив дідусь, і подивився на годинник, – Шкода, але нам час. Приїдеш на свято врожаю через неділю?

– Звичайно, до зустрічі! Бережи коліна!

Старі попрощалися і знову сіли у свої машини. А ми на цій позитивній ноті рушили з дідусем далі.

Через якийсь час ми вже заїхали у передмістя. Дідусеві тепер було складно водити, адже потрібно було весь час дивитися на купу дорожніх знаків, об’їжджати нахабні авто та пропускати на перехресті людей. Дід сильно скаржився на це, кажучи, що у селі єдиного кого потрібно пропускати через дорогу, то це корову. А у місті немов мурашник людей, і всім потрібно кудись перейти. Так заклопотавшись, дідусь збився зі шляху. Він зупинився і вийшов з автомобіля, аби спитатися у якогось перехожого.