Робота, піт, газети. Коли вирішив заробляти більше кишенькових

– Петре, хвате дурня клеїти! Займися чимось корисним! – в останній час я дедалі частіше став це чути, бо у селі мені ставало все нудніше та нудніше.

Чи часто вам наказують чимось зайнятися? Я справді намагався придумати собі якусь справу, але ніяка ідея не приходила. Я просто сидів під деревом та часом дрімав, перебираючи у роті колосок пшениці. Мої друзі були зайняті городами й в них не було часу пограти, окрім Павлуся. Та з ним було не веселіше. Той весь час говорив про тварин та про інші теми, які були мені не цікаві, а як я починав розповідати йому про свої захоплення, той казав, що нічого не тямить.

Байдикуючи, я озирнувся навкруги. І раптом я помітив мою бабусю, яка йшла до мене з пиріжками. Як добре, що хоч мій рот буде зайнятий! Проте виявилося, що пиріжки були не для мене, а для сусідки. Бабця підвела мене з місця, пригладила мого чуба й відправила до Люб’яни Василівни. Василівна та моя бабуся частенько обмінювалися домашньою випічкою, і коли вони не мали вільного часу, то посилали мене замість них передавати рецепти на папері та пригощення.

Я постукав у двері сусідів. Люб’яна Василівна радісно мене привітала й забрала пакунок з пиріжками, натомість віддавши мені інший. Усе зайняло не більше й хвилини. Я вже йшов додому та чомусь затримався біля Панаса Трохимовича, який лежав у гамаку та читав газету. Зазвичай я боявся до нього наблизитися бодай на метр, а зараз підійшов до нього майже впритул. Ні, він мене не цікавив, мене цікавило оголошення в його газеті, що починалося з таких слів: «Потребується листоноша!». Трохимович побачив, що я читаю, тому нервово закрив газету й пішов подалі від мене. А я швидко побіг додому, аби встигнути дістати дідусеву газету, поки він її не викинув.

– Дідусю, дай газету! – попросив я.

– Онуче, тобі треба у туалет? – спитав дідусь, адже я, як ви знаєте, ніколи їх не читав.

– Ні, дідо, мене там одне оголошення зацікавило, – сказав я, і дочитав:

«Потребується листоноша! Робочий час: з восьмої до одинадцятої. Зміна почергова. Зарплатня договірна. З усіма питаннями приходьте на пошту».

І я подумав: чом би мені не піти працювати? Хоч мені тільки десять років, але хто ж у селі не дасть мені виконувати таку легку роботу? З таким завданням навіть бовдур справиться.

Я вирішив піти влаштовуватися, та спочатку привів себе до ладу. Надягнув свій найкращий одяг, бо костюма працівника я не мав. Та якби й мав, то всі б стали вважати мене не сповна розуму, адже у селі так не ходять. Зализав собі волосся, скориставшись бабусиним спреєм, вилив на себе побільше дідусевого одеколону та пригладив свої уявні вуса. Все, красень! Та чогось від мого погляду одразу ж розліталися усі кури та сміялись люди. Хе, вони просто не знають, що таке мода. Хоча… Може зовсім трішечки я й виглядав чудернацько, та нехай усі заздрять – я першим започаткую такий стиль, і потім всі хотітимуть виглядати як я. У місті це ж якось працює.

Я діловито прийшов на пошту. Там я побачив працівника дуже схожого на поштаря Пєчкіна зі старого мультфільму. Згодом я дізнався, що і характер у нього схожий.

– Добридень, молоде! Знов перейшли на паперові листи, смартфони більше не прикольно? – спитав він, шуткуючи.

– Ні, дядю, працювати прийшов, – сказав я серйозно та показав йому оголошення у газеті, – Я готовий працювати за невелику платню, адже в мене ще немає сім’ї і я маю дах над головою, а більшого мені не треба. Гроші потрібні на бажані речі. Мене влаштує зарплатня від двадцяти до сорока тисяч гривень, проте якщо ваша ласка, то найкраще тридцять п’ять тисяч гривень.

Чоловік відкрив рота. Він не повірив мені, що я хочу працювати.

– Мати Василева, оце дрочило! Ти що, глузувати з мене прийшов? – гаркнув він, – Та в мене зарплатня на цій пошті менша, ніж ти мені зараз цифру назвав! Дитино, іди гуляй собі на вулиці!

– Дядю, я не буду вам надокучувати! – раптом почав я пищати, – Я просто хочу мати більше кишенькових грошей, а що я ще можу робити, як не роздавати людям газети?

– Іди в батьків своїх проси роботу, хай тобі платять. Я не маю права наймати на роботу неповнолітніх, – сказав поштар. Він мав рацію, та я був впертим.

– Мої бабуся та дідусь згодні, щоб я у вас працював. Можете самі спитати, – сказав я правду, – Будь ласка! Скільки ви ладні мені платити?

Поштар сів на робоче місце і задумався. Він знав, що я від нього не відчеплюся, тож взяв ручку, календар і почав щось рахувати на калькуляторі. Подумавши, він назвав мені суму.

– Ну гаразд, хлопче. За один тиждень ти отримуватимеш п’ятдесят гривень.

– П’ятдесят? – перепитав я, – Це ж чотири години праці на день! Давайте двісті.

– Ні, п’ятдесят.

– Хоча б сто п’ятдесят.

– Сімдесят п’ять.

– Більше.

– Вісімдесят.

– Округлімо.

– Сто, малий лихваре.

– Згода!

Ми пожали руки. Чоловік витер піт з чола і детальніше розповів, що я маю робити. Задача була одна – розносити газети. Мої бабуся та дідусь привітали мене з першою роботою. Дідусь погладив мене по голові, сказавши, що я чудова дитина. Адже в той час, поки інші сидять у своїх гаджетах, я працюю. Та, чесно кажучи, я й сам був би проти позависати в іграх, та інтернету ж в селі нема. Моя бабуся також мене похвалила, і вже йшла розповідати про мене сусідам, який я хороший онук.