Робота, піт, газети. Коли вирішив заробляти більше кишенькових

– Петре, хвате дурня валяти! Займися чимось корисним! – останнім часом я став це чути це все дедалі частіше і частіше.

Чи часто вам наказують «чимось зайнятися», коли ви й гадки не маєте, чим саме? Я чесно намагався придумати собі якусь справу, але жодна ідея до мене не приходила. Я просто сидів під розлогою яблунею, дрімав і ліниво перекочував у роті солодкуватий колосок пшениці. Мої друзі всі як один були зайняті на городах – пололи, сапали, підгортали. Час погратися мав лише Павлусь, але з ним було не дуже весело: він без упину розповідав про звички шпаків і синиць, а коли я намагався перевести тему на свої захоплення, він знизував плечима, кажучи, що нічого в тому не тямить.

Байдикуючи, я озирнувся довкола. Раптом помітив мою бабусю, яка йшла зі згортком свіжоспечених пиріжків. «О, як добре, хоч рот буде зайнятий!» – зрадів я. Проте виявилося, що пиріжки були не для мене, а для сусідки. Вони частенько обмінювалися домашньою випічкою, і коли не мали часу на довгі балачки біля паркану, посилали мене з рецептами та гостинцями.

Я постукав у двері. Люб’яна Василівна радісно мене привітала, забрала пакунок із пиріжками і вручила свій пакунок на обмін. Усе зайняло не більше хвилини. Я вже чимчикував додому, але чомусь затримався біля Панаса Трохимовича. Буркотливий сусід лежав у гамаку й зосереджено читав свіжу газету. Зазвичай я намагався оминати його десятою дорогою, але зараз підійшов майже впритул. Мене зацікавив не сам Панас, а велике оголошення на останній сторінці, що починалося словами: «Потрібен листоноша!». Панас Трохимович, помітивши, що я зазираю йому через плече, нервово згорнув газету й відвернувся. А я щодуху побіг додому, аби встигнути перехопити дідусеву пресу, поки він не пустив її на розпалку.

– Дідусю, дай газету! – з порога випалив я.

– Онуче, тобі треба в туалет? – здивувався дідусь, адже знав, що пресу я ніколи не читав.

– Та ні, дідо, мене там одне оголошення зацікавило, – відповів я, схопив потрібну сторінку і вголос прочитав:

«Потрібен листоноша! Робочий час: з 7:00 до 11:00. Зміна почергова. Зарплатня договірна. З усіма питаннями звертайтеся на пошту».

І я подумав: чом би мені не піти працювати? Звісно, мені лише десять років, але хто ж у селі заборонить дитині виконувати таку просту роботу?

Я остаточно вирішив піти спробувати, але спершу мав привести себе до ладу. Надягнув свій найкращий міський одяг, зализав волосся бабусиним лаком сильної фіксації, щедро вилив на себе дідусів потрійний одеколон і гордо погладив уявні вуса. Все, красень! Хоча чомусь від мого ділового вигляду кури з переляку розліталися в різні боки, а місцеві бабусі на лавочках ховали посмішки. Ех, нічого вони не тямлять у високій моді! У місті такий стиль точно мав би успіх.

Я діловито відчинив двері поштового відділення. За столом сидів чоловік, який зовні, а як виявилося згодом і за характером, був чи не точною копією листоноші Пєчкіна зі старого мультфільму.

– Добридень, юначе! Що, знов перейшли на паперові листи? Смартфони більше не в моді? – пожартував він, піднявши очі від паперів.

– Ні, дядечку, я працювати прийшов, – серйозно відповів я і ткнув пальцем у газетне оголошення, – Я готовий працювати за скромну платню, адже сім’ї в мене ще немає, дах над головою є, а більшого мені й не треба. Гроші потрібні суто на кишенькові витрати. Мене цілком влаштує зарплатня від двадцяти до сорока тисяч гривень на місяць. Але, як для вас, можемо зійтися на тридцяти п'яти.

Чоловік аж поглитнувся чаєм і впустив ручку.

– Мати Василева, оце жартівник! – гаркнув він, – Ти що, глузувати з мене прийшов? Та в мене самого зарплатня на цій пошті менша, ніж ота цифра, яку ти щойно назвав! Дитино, йди краще погуляй на вулиці!

– Дядечку, я ж не буду вам заважати! – жалібно заскімлив я, змінивши тактику, – Я просто хочу мати трохи власних грошей!

– Іди в батьків своїх проси роботу, хай вони тобі й платять. Я не маю права наймати неповнолітніх, – відрізав поштар.

Він мав рацію, але я був страшенно впертим.

– Мої дідусь і бабуся згодні, щоб я тут працював. Можете самі їх спитати! – впевнено збрехав... Тобто, не збрехав, ні, вони б точно погодилися, навіть можна було не питати, – Ну будь ласочка! Скільки ви готові мені платити?

Поштар зітхнув, сів на стілець і замислився. Зрозумівши, що я так просто не відчеплюся, він узяв калькулятор і почав щось буркотливо рахувати.

– Ну гаразд, хлопче. За один тиждень роботи отримуватимеш п’ятдесят гривень.

– П’ятдесят? – обурився я, – Це ж чотири години щоденної каторги! Давайте двісті.

– Ні, п’ятдесят.

– Хоча б сто п’ятдесят.

– Сімдесят п’ять.

– Більше.

– Вісімдесят.

– Округлімо!

– Сто, малий гендляре. І ні копійкою більше.

– Згода!

Ми потисли руки. Чоловік витер піт із чола і детально пояснив мої обов'язки. Мої бабуся та дідусь були приємно вражені новиною про мою першу офіційну роботу. Дідусь погладив мене по голові й похвалив, що поки інші діти псують очі в гаджетах, я заробляю власну копійку (хоча, будьмо відвертими, якби в селі був нормальний інтернет, я б ще подумав). Бабуся ж одразу побігла хвалитися сусідам, який у неї самостійний та працьовитий онук.