Страхітливий ліс. Коли побився з друзями об заклад

– Гайда з нами! – ми часто чуємо ці слова від друзів, але не завжди можемо погодитися з ними, особливо піти у нічний ліс без дорослих.

Але давайте все спочатку. Днями я потоваришував із чотирма хлопцями, з якими тепер проводив увесь час. Це Тарас Швач, Іван Драчук, Вася Стусаненко та Павлусь Пташина. В них не просто такі призвіська, кожен має свою історію.

Тарас Швач – звичайнісінький хлопчина, якому шиють увесь одяг власноруч, а не купують. В нинішній час це неактуально, але що поробиш, якщо мати така вправна швачка, а батько все життя працює шевцем. Тарас завжди робить усе з усіма за компанію, він дуже товариський, а ще творчий. Нерідко він намагається намалювати якусь картину або скласти вірша, та йому це важко вдається. «Я лише початківець, не тисніть на мене. Та колись, я стану відомим на весь світ!» – нерідко заявляв він. Хтозна, може це й правда.

Іван Драчук – ім’я каже саме за себе. Іван не поганий хлопець, просто дуже запальний, не любить, коли хтось його займає. Його батько – голова села, якого майже ніколи немає вдома, а мати часто їздить у місто, тож вчити його гарним манерам нема кому. Він часто ходить у синцях, якими вихваляється перед дівчатами, кажучи, що він нібито бореться з лиходіями.

Вася Стусаненко – веселий хлопець, має хороше почуття гумору. Він часто шуткує над іншими, іноді невдало, за що отримає стусанів. Але він не розгублюється, і дає стусанів у відповідь. Часом як заграється, то штурхає усіх. Мабуть, він першим вигадав «гру у слона», коли усі один одного намагаються завалити на землю.

І останній, Павло Пташина. Він дуже мрійливий, весь час витає у хмарах. Павлусь трохи сором'язливий, він не любить привертати до себе багато уваги. Його найбільше захоплення це спостерігати за пташками, він мріє стати орнітологом, коли виросте. Ми довго не могли зрозуміти, що то за професія, вважаючи, що це не може бути справжньою роботою. Павлусь нерідко засмучувався через це, та коли ми з хлопцями побачили, як він справді добре розбирається у тваринах, то змінили думку.

Відколи я приїхав у село до бабусі та дідуся, то став членом товариства. Нашу компанію очолює Іван Драчук, він типу воєвода. Та хочу зазначити, що мене не одразу прийняли туди. Спочатку, я мав пройти обряд посвячення, про який розповім згодом.

Дружити у великій компанії весело, завжди знайдеться чим зайнятися. Кожен з нас мав рогатку. З неї ми жбурляли камінцями у забори, дерева, глечики (перевіряючи їхню міцність), стріляли просто у небо та у воду, а одного разу влаштували змагання: хто розіб’є усі пусті пляшки з одного пострілу. Взагалі ми часто влаштовували змагання та перегони, це було майже кожного дня й в кожній грі, інакше було не цікаво. Найбільшими перегонами ставали тоді, коли ми щось накоїли, і за нами гнався один з чиїхось батьків, аби дати усім на горіхи. Проте ми завжди успішно втікали. Взагалі, ми ніколи не ходили спокійно, завжди бігли, здіймаючи за собою пилову бурю. Як нас за це тільки не називали дорослі! Але ж ми діти, зрозумійте, хоч їмо не як діти. Колись ми усі разом з’їли одинадцять кавунів! І то лише за день. А скільки ми можемо картоплі з’їсти із м’ясом та квашеною капустою! На свіжому повітрі завжди кращий апетит.

Нам добре дружити разом. Іван Драчук завжди знаходить цікаві заборонені місця, які ми усі разом йдемо роздивлятися. Як от потаємний льох його батька; галявина, на якій ніхто ніколи не ходить (бо там багато плазунів); дно річки, яке всіяне усілякими речами; гай, у якому ми лежимо на траві, та багато іншого. Вася Стусаненко завжди придумує нам цікаві ігри на вулиці. Ви тільки подивіться, що він придумав! Футбол руками, здоганки, де потрібно бігти задом наперед, стрілялки шовковицею та ще з десяток занять. Тарас Швач читає нам свої твори, з якими ми іноді допомагаємо придумати класні назви та сюжети, але йому чогось завжди не подобаються наші ідеї для книг. От, до прикладу: «Діана Кіхотченко», «15 хвилин до кінця світу», «Як викрасти трильйон: покроково для початківців». А от Павлусь Пташина нічого цікавого для нас не робить, проте його мати часто запрошує усіх нас у гості й тоді ми ласуємо незвичайними смаколиками. Мати Павлуся справжній кулінар, вона часто експериментує й дає нам дегустувати.

Я ж бо у нашому товаристві відповідаю за безпечність: наробили якоїсь шкоди – я усіх прикрию, хтось от-от скочить у халепу – не дам цьому статися, дехто починає битися – виллю на них відро води, нехай охолонуть. У мене багатий досвід з викручування з негараздів.

***

А тепер повернемося до того, як я потрапив у це товариство. Ви вже знаєте, що без посвячення мене не пустили б. Посвяченням слугувало випробування, а саме ніч у лісі – якщо протримаюся до світанку дня, буду прийнятим. На щастя, я не сам мав бути у лісі, зі мною пішли й хлопці. Вони мали слідкувати за мною, аби я не махлював. Кожен з нас попросився у батьків, щоб нас пустили самих на один день в так званий «кемпінг», і нам дозволили.

Ми підготувалися до походу заздалегідь, зібравши усі необхідні речі. Один ніс намет, другий казанок із їжею, третій ніс постіль, четвертий теплі речі (повірте, навіть влітку буває холодно, особливо у лісі), а я ніс усе для виживання. Тобто мапу, ліхтарі, сірники та відлякувальний пістолет на випадок, якщо зустрінемо хижого звіра.

***

На світанку ми почимчикували до лісу. Усі були ситі животом та хоробрі духом. Ми гуляли протоптаними стежками та роздивлялися рослини. Павлусь був у своїй стихії: він вишукував між гіллям дерев пташок й знімав їх на свій фотоапарат. Також ми збирали гриби. Взагалі-то, їх не можна збирати без дорослих, та Іван сказав, що ми про це нікому не скажемо. Це так, для розваги. Грибів, як на диво, ми знайшли мало, одні поганки. Тож ми перестали займатися цим й перейшли до іншого пошуку: до суниці, щоб посмакувати, і з нею нам пощастило. Знайшли цілу галявину з ягодами! Всі одразу ж попадали на коліна й почали немов паразити об’їдати кущики. Суниця була вже спіла, солодка. Покінчивши із нею, нам захотілося пити, та за правилами випробування нам не можна було використовувати ту воду, що ми прихопили із дому. Тож ми пішли пити з кришталевого струмка, що тік поміж каменів. Ще ніколи я не куштував такої смачної води. Ми усі жадібно її пили, потім навіть пожалкували, що втамували спрагу, такою вона була смачною. Відчувши прилив енергії, ми пішли далі.