Страхітливий ліс. Коли побився з друзями об заклад

– Гайда з нами! – ми часто чуємо ці слова від друзів, але не завжди можемо погодитися з ними, особливо піти у нічний ліс без дорослих.

Але давайте все спочатку. Днями я потоваришував із чотирьома хлопцями, з якими тепер проводив увесь час. Це Тарас Швач, Іван Драчук, Вася Стусаненко та Павлусь Пташина. В них не просто такі призвіська, кожен має свою історію.

Тарас Швач – звичайнісінький хлопчина, якому ш’ють увесь одяг саморуч, а не купують. В нинішній час це неактуально, але що поробиш, якщо мати така вправна швачка, а батько все життя працює шевцем. Тарас завжди робить усе з усіма за компанію, він дуже товариський, а ще поетичний. Нерідко він намагається намалювати якусь картину або скласти вірша, та йому це важко вдається. «Я лише початківець, не давіть на мене. Та колись, я стану відомим на весь світ!» – нерідко заявляв він. Хтозна, може це і правда.

Іван Драчук – ім’я каже саме за себе. Іван не поганий хлопець, просто дуже запальний, не любить, коли хтось його займає. Його батько – голова села, якого майже немає вдома, а мати часто їздить у місто, тож вчити його гарним манерам нема коли. Він часто ходить у синцях, якими вихваляється перед дівчатами, кажучи, що він нібито бореться з лиходіями.

Вася Стусаненко – веселий хлопець, має хороше почуття гумору. Він часто шуткує над іншими, іноді невдало, за що отримає стусанів. Але він не розгублюється, і дає стусанів у відповідь. Часом заграється і штурхає усіх, мабуть, він першим вигадав «гру у слона», коли усі один одного намагаються завалити на землю.

І останній, Павло Пташина. Він дуже мрійливий, весь час витає у хмарах. Павлусь трохи скромний – він не любить привертати до себе багато уваги. Його найбільше захоплення це спостерігати за пташками, він мріє стати орнітологом, коли виросте. Ми довго не могли зрозуміти, що то за професія, вважаючи, що це не може бути справжньою роботою. Павлусь нерідко засмучувався з-за цього, та коли ми з хлопцями побачили, як він справді добре розбирається у тваринах, то змінили думку.

Відколи я приїхав у село до бабусі і дідуся я став членом товариства, в якому до мене було четверо хлопців, а нині п’ять. Компанію очолює Іван Драчук, він як воєвода. Та хочу зазначити, що мене не одразу прийняли туди. Спочатку, я мав пройти обряд посвячення, про який розкажу згодом.

Дружити у великій компанії весело, завжди знайдеться чим зайнятися. Кожен з нас мав рогатку. З неї ми жбурляли камінцями у забори, дерева, глечики (перевіряючи їхню міцність), стріляли просто у небо та у воду, а одного разу влаштували змагання: хто розіб’є усі пусті пляшки з одного пострілу. Взагалі ми часто влаштовували змагання та перегони. Це було майже кожного дня і в кожній грі, інакше було не цікаво. Найбільшими перегонами ставали тоді, коли ми щось накоїли й один з чиїхось батьків гнався за нами, аби дати усім на горіхи. Ми завжди успішно втікали. Ми ніколи не ходили спокійно, ми завжди бігли, підіймаючи за собою пилову бурю. Як нас за це тільки не називали дорослі! Але ж ми діти, зрозумійте, хоч їмо не як діти. Колись ми усі разом з’їли шістнадцять кавунів! І то лише за день. А скільки ми можемо картоплі з’їсти із м’ясом та квашеною капустою! На свіжому повітрі завжди апетит кращий.

Нам добре дружити разом. Іван Драчук завжди знаходить цікаві заборонені місця, які ми усі разом йдемо роздивлятися. Як от, потаємний льох його батька; галявина, на якій ніхто ніколи не ходить (бо там багато плазунів); дно річки, яке всіяне усілякими речами; поляна, з якої ми потай від усіх рвемо квіти та багато іншого. Вася Стусаненко завжди придумує нам цікаві ігри на вулиці. Ви тільки подивіться, що він придумав! Футбол руками, бій водяними кульками, здоганки, де потрібно бігти задом наперед, стрілялки шовковицею та ще з десяток занять. Тарас Швач читає нам свої твори, з якими ми іноді допомагаємо придумати класні назви та сюжети, але йому чогось завжди не подобаються наші ідеї для книг, такі як: «Пригоди чудовиська у світі Помилок», «Секрети школи сміху та вигадок», «Мармеладні конфлікти: Історії з Солодкого Селища». А от Павлусь Пташина нічого цікавого для нас не робить, проте його мати дуже часто запрошує усіх нас у гості і тоді ми ласуємо незвичайними смаколиками. Мати Павлуся справжній кулінар, вона часто експериментує і дає нам дегустувати.

Я ж бо у нашому товаристві відповідаю за безпечність: наробили якоїсь шкоди – я усіх прикрию, хтось от-от скочить у халепу – не дам цьому статися, дехто починає битися – виллю на них відро води, нехай охолонуть. У мене є багатий досвід з викручування з негараздів.

А тепер повернемося до того, як я потрапив у це товариство. Ви вже знаєте, що без обряду посвячення мене не пустили б. Обрядом було випробування, а саме ніч у лісі – якщо протримаюся до світанку дня, буду прийнятим. На щастя, я не сам мав бути у лісі весь час, зі мною пішли й хлопці. Вони мали слідкувати за мною, аби я не махлював. Кожен з нас попросився у батьків, щоб нас пустили самих на один день в так званий кемпінг, і нам дозволили.

Ми підготувалися до походу заздалегідь, зібравши усі необхідні речі. Один ніс намет, другий казанок із їжею, третій ніс постіль, четвертий теплі речі (повірте, навіть влітку у лісі буває холодно), а я ніс усе для виживання. Тобто мапу, ліхтарі, сірники та відлякуваний пістолет на випадок, якщо ми зустрінемо хижого звіра. Випробування точно буде легким. Один день – це ж не тиждень.

На світанку ми почимчикували до лісу. Усі були ситі животом та хоробрі духом. Ми гуляли протоптаними стежками та роздивлялися рослини. Павлусь був у своїй стихії: він вишукував між гіллям дерев пташок й знімав їх на свій фотоапарат. Також ми збирали гриби. Взагалі-то, їх не можна збирати без дорослих, та Іван сказав, що ми про це нікому не скажемо. Це так, для розваги. Грибів, як на диво, ми знайшли мало, одні поганки. Тож ми не стали займатися цим і перейшли до іншого пошуку. Тепер ми шукали суницю, щоб посмакувати, і з нею нам пощастило. Ми знайшли цілу галявину з ягодами! Усі ж одразу попадали додолу на коліна й почали немов паразити об’їдати усі кущики. Суниця була вже спіла, солодка. Покінчивши із цим, нам захотілося пити, та по правилах випробування нам не можна було використовувати ту воду, що ми прихопили із дому. Ми пішли пити з кришталевого струмка, що лився поміж маленьких гір. Ще ніколи я не куштував такої смачної води! Ми усі жадібно її пили, потім навіть пожалкували, що втамували спрагу, такою вона була смачною. Відчувши прилив енергії, ми пішли далі.