Страхітливий ліс. Коли побився з друзями об заклад

– Гайда з нами! – кличуть друзі, але не завжди можеш погодитися піти із ними. Особливо в нічний ліс. Проте я мушу.

Розповім-но я вам усе по черзі. Днями я потоваришував із чотирма місцевими хлопцями і тепер проводив із ними весь вільний час. Це були Тарас Швач, Іван Драчук, Вася Стусаненко та Павлусь Пташина. Ці прізвиська в них не просто так, кожен із них має свою історію.

Тарас Швач – звичайнісінький хлопчина, якому весь одяг шиють власноруч, а не купують. У наш час це рідкість, але що поробиш, якщо мати – вправна кравчиня, а батько все життя працює шевцем. Тарас дуже товариський, а ще – страшенно творчий. Він раз у раз намагається намалювати картину або скласти вірша, та це йому дається нелегко.

«Я лише початківець, не тисніть на мене! Але колись я стану відомим на весь світ!» – часто заявляє він. Хтозна, може, так воно й буде.

Іван Драчук – прізвище каже саме за себе. Іван не поганий хлопець, просто дуже запальний, терпіти не може, коли його чіпають. Його батько – голова села, вічно зайнятий на роботі, а мати часто їздить у місто, тож вчити хлопця гарним манерам нікому. Він постійно ходить у синцях і гордо вихваляється ними перед дівчатами, мовляв, це наслідки чергових боїв з лиходіями.

Вася Стусаненко – хлопець із чудовим почуттям гумору, завжди «за» за будь-який кіпіш. Він обожнює жартувати над іншими, але іноді досить невдало, за що регулярно отримує стусанів. Але він не розгублюється і дає стусани у відповідь. Якщо вже розійдеться в грі – штурхає всіх підряд. Здається, саме він вигадав «гру у слона», де мета – завалити одне одного на землю.

І останній – Павло Пташина. Він дуже мрійливий, постійно витає у хмарах. Павлусь трохи сором'язливий і не любить привертати до себе увагу. Чого ж ми з ним дружимо? Бо дружити треба у великій компанії, і він чудово нам її складає. Я ще не зустрічав нікого надійнішого та вірнішого за Павлуся. Його найбільша пристрасть – спостерігати за птахами. Коли виросте, мріє стати орнітологом. Спершу ми довго сперечалися, чи існує взагалі така професія і чи можна цим заробляти. Павлусь дуже засмучувався через наші кпини, але коли ми побачили, як блискуче він розбирається у тваринах, то кардинально змінили свою думку.

Відколи я приїхав у село, то швидко влився в це товариство. Ватажком нашої ватаги був Іван Драчук. Дружити у великій компанії весело, ніколи не буває нудно. Кожен із нас мав саморобну рогатку. Ми жбурляли камінцями по парканах, стовбурах дерев, старих глечиках, стріляли просто в небо та у воду. Одного разу навіть влаштували турнір: хто розіб’є всі порожні пляшки з одного пострілу.

Перегони й змагання були невіддільною частиною кожної нашої гри, інакше було б просто нецікаво. Найшвидшими ж перегонами завжди ставали ті моменти, коли наробили шкоду, і за нами гналися хтось із батьків, аби дати на горіхи. Проте ми завжди майстерно тікали. Здається, ми взагалі не вміли ходити спокійно – тільки бігали, здіймаючи за собою куряву. Як нас за ту пилюку проклинали старенькі! Але ж ми діти, маємо на це право. От тільки апетит у нас був зовсім не дитячий. Якось ми вп'ятьох за один день змели одинадцять кавунів! А скільки картоплі з м’ясом і квашеною капустою могли змолотити! На свіжому повітрі їжа завжди смакує краще.

Іван постійно знаходив якісь цікаві, а головне – заборонені місця для досліджень. То ми лізли в потаємний льох його батька, то пробиралися на закинуту галявину (де, за чутками, кишіло гадюками), то досліджували мулисте дно річки в пошуках скарбів. Вася Стусаненко відповідав в нас за рухливі ігри: він вигадав «футбол руками», квача задом наперед, перестрілки стиглою шовковицею і ще з десяток божевільних розваг. Тарас Швач зачитував нам свої літературні твори. Ми чесно намагалися допомагати йому з сюжетами й назвами, але наші ідеї йому чомусь не подобалися (ну а що поганого в назвах «Діана Кіхотченко», «Пригоди суперботаніка» чи «Як викрасти трильйон: посібник для початківців»?). Павлусь Пташина нечасто вигадував розваг, зате його мама частенько запрошувала нас у гості й пригощала неймовірними смаколиками, постійно експериментуючи з новими рецептами.

А якою ж була моя роль у ватазі? Я відповідав за безпеку. Наробили шкоди – я знайду найкраще виправдання; хтось ледь не вскочив у халепу – я вчасно відтягну за рукав; хлопці от-от поб’ються – я виллю на них відро води, щоб охололи. Міський досвід викручування з неприємностей дуже ставав у пригоді.

***

А тепер повернімося до того, як я взагалі потрапив до цієї компанії. Я мав пройти обряд випробуванням – одна ніч у лісі: якщо протримаюся до світанку – стану повноправним членом ватаги. На щастя, я не мав ночувати там сам – хлопці пішли зі мною, щоб проконтролювати, чи не буду я махлювати. Кожен відпросився в батьків на одну ніч у так званий «кемпінг», і нам дозволили.

Ми ретельно підготувалися до походу. Один ніс старий брезентовий намет, другий – казанок і продукти, третій – ковдри, четвертий – теплі речі (у лісі вночі буває дуже холодно навіть улітку). А я відповідав за «набір для виживання»: мапу, ліхтарики, сірники та іграшковий пістолет (який виглядав дуже реалістично) на випадок зустрічі з диким звіром.

На світанку ми вирушили до лісу. Усі були ситі й сповнені рішучості. Спершу ми просто гуляли лісовими стежками. Павлусь був у своїй стихії: видивлявся птахів у верховіттях і фотографував їх. Потім вирішили збирати гриби. Хоч без дорослих цього робити не можна, Іван авторитетно заявив, що ми нікому не скажемо. Знаходили ми переважно бліді поганки, тому швидко покинули цю витівку і перемикнулися на пошуки суниць. Тут нам пощастило більше – натрапили на цілу галявину, всіяну стиглими червоними ягідками. Ми попадали на коліна й за кілька хвилин обнесли всі кущі, немов паразити. Наївшись, ми страшенно захотіли пити. За суворими правилами нашого випробування, домашню воду чіпати заборонялося, тож ми побрели шукати джерело. Вода з крижаного струмка виявилася настільки смачною, що ми пили її так жадібно, наче нічого кращого в житті не куштували.