Велична риболовля. Коли вперше витівка пішла на користь

– Хлопче, прокидайся! Ми йдемо на риболовлю! – не кожного ранку чуєш такі слова, коли ще навіть півні сплять.

Щойно я трохи обжився в селі, дідусь узявся тягати мене всюди за собою. Байдуже куди: чи на город, чи на базар, чи в гості «на хвилинку». Але на риболовлі я ще жодного разу не був. Та й узагалі ніколи в житті не ловив рибу. Бачив цей процес хіба що по телевізору і вважав його страшенно нудним заняттям. Сидиш, мовчиш та боїшся поворухнутися, аби не сполохати здобич.

– Діду, давай пізніше сходимо, – жалібно проскиглив я з-під ковдри.

– Ні, Петрусю. Найкраще клює на світанку або надвечір. Але ввечері ми вже маємо смажити те, що зловимо. Вставай, козаче, і ходімо швидше! – підганяв дідусь, тож довелося через силу сповзати з ліжка.

Ми пішли на кухню і швиденько зготували сніданок, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити бабусю. Дідусь почистив учорашню варену картоплю й щедро намазав її майонезом. Зазвичай таку картоплю ми їли з оселедцем, та щойно я потягнувся до банки з рибою, дідусь легенько ляснув мене по руці. Виявляється, є така сувора прикмета: у день риболовлі не можна їсти нічого рибного, навіть малесенької кільки.

Поївши, ми почали збиратися. Дідусь поклав у кошик окраєць свіжого хліба, шматок черствого і трохи в'яленого м'яса. Я поцікавився, навіщо нам черствий хліб, але відповіді не отримав. Далі ми рушили до сараю, де дід довго нишпорив серед старих речей. Спершу він простягнув мені іржаву бляшанку й наказав накопати черв'яків. Я аж скривився, адже дощові черв'яки – це чи не найогидніші створіння у світі! Але наказ є наказ. Не наважуючись брати їх голими руками, я підчіплював слизьких хробаків двома гілочками, наче суші. А тим часом дід прискіпливо вибирав вудки. Їх було всього чотири, але він розглядав кожну так довго, щось невдоволено бурмочучи, ніби обирав зброю для лицарського турніру.

Коли я назбирав пів банки черв'яків, ми нарешті вирушили до озера. Дідусь одягнув свій старий плащ, а я був у звичайних шортах і панамі. Оскільки це була моя перша риболовля, я гордо хотів нести вудку сам, але дід не дозволив. Надто вже вона була йому дорога.

***

Йти селом удосвіта дуже приємно. Усе довкола дихає ранковою прохолодою і спокоєм... Аж поки не натрапиш на когось неприємного.

– О-о-о, які люди! І куди це ви зібралися проти ночі? – пролунав уїдливий голос сусіда Панаса Трохимовича, який невідомо звідки взявся на нашому шляху.

– Не твоє діло, опудало городнє, – огризнувся дідусь, але сусід не вгавав.

– Що, рибки захотілося? Бачу, старі дрючки несете. Та хіба на такі щось зловиш? Хіба що біду на голову. От моя нова вудочка – це пісня! Ручка з червоного дерева! На неї такі соми йдуть, що ого-го!

– Та помовч уже! Знаю я твоїх сомів! Ти їх на базарі у Свєти купуєш, і не бачиш, що вона тобі одну тухлятину підсовує! – розлютився дідусь, і ми пришвидшили крок, залишаючи сусіда позаду.

До озера ми дійшли швидко. Воно виглядало неймовірно гарним у вранішньому тумані, хоча повітря було парким і вологим. Уночі пройшла злива, і дідусь запевнив, що це чудово – риба клюватиме як скажена.

Ми витягли з-за кущів старого дерев'яного човна і спустили його на воду. Виглядав він не дуже надійно, і сідати в нього було трохи моторошно. Здавалося, один необережний рух – і ти за бортом. Ми відпливли на середину й стали очікувати улову. З одного боку човна дідусь закинув сітку, а з іншого – свою вудку. Я взявся за свою, збираючись повторити його рухи, та він мене зупинив.

– Терпіння, юначе, терпіння, – поважно мовив він і почав розповідати довгу лекцію з основ риболовлі. З часом його голос перетворився для мене на монотонне гудіння, а погляд загубився десь у ранковому тумані.

– Онуче, кожен чоловік має хоча б раз в житті зловити рибу! Але перша риболовля, це як стрибок, не подумавши, впадеш, – філософствував дідусь, – Отже, почнемо з анатомії. Дивись: уся ця палиця називається вудлище. Товста частина, за яку тримаєшся – комель. А тонкий кінець, до якого кріпиться волосінь – вершинка. Затямив? Ану повтори!

Я виринув з думок, зрозумівши, що мене щось питають. Навмання спробував відповісти:

– Е-е... Оце ручка, оце – тонка мотузочка, а оце... Кінець тонкої мотузочки.

Обличчя дідуся налилося багрянцем. Він уже набрав повітря, щоб гаркнути, який я бовдур, але вчасно згадав, що кричати на воді не можна – рибу злякаєш. Дід лише приречено махнув рукою і перейшов до практики.

Він показав, як правильно насаджувати наживку. Дістав із банки нещасного черв'яка, проштрикнув його гачком і спритно закинув у воду. На хробака він планував зловити карася, коропа або окуня. Потім відщипнув шматочок черствого хліба (ось для чого він був потрібен!), насадив на мій гачок і пояснив, що це – на білу рибу.

– А тепер закидай, тільки обережно! – скомандував він.

Я вхопив вудку обома руками, широко замахнувся і... ледь не вибив гачком дідусеві око. Гачок зачепився мені за штанину. Намагаючись його відчепити, я втратив рівновагу, човен хитнувся, і я з гучним хлюпотом полетів у воду. Дідусь зойкнув, кинувся мене рятувати, та я інстинктивно вчепився за його куртку... і наступної миті ми вже вдвох борсалися у мутнуватій воді озера.

Коли ми нарешті залізли назад у човен, ми почали витиратися рушниками. Нас обох трусило від холоду. Вода зранку була крижаною. Дідусь глянув на мій жалюгідний вигляд, потім на свій мокрий плащ, і раптом голосно розреготався.