Велична риболовля. Більше, ніж просто вполюванн риби

– Хлопче, прокидайся! Ми йдемо на риболовлю! – не кожен чує такі слова рано вранці, коли ще навіть півень не прокинувся.

Щойно я трохи обжився у селі, дідусь почав усюди мене із собою брати. Неважливо куди: працювати, торгувати, ходити в магазин, косити сіно чи куди-небудь ще. Але ще ніколи я не ходив з ним на риболовлю. Та й взагалі, ніколи не ловив рибу. Бачив риболовлю лише по телевізору, і, як на мене, це діло дуже нудне. Нічого не кажи й не ворушись – інакше рибу сполохаєш, а щойно її спіймаєш, то такі здіймаються галаси! Мені зараз не дуже хотілося іти на цю справу, ще навіть бабуся спала, та мій дідусь був наполегливий.

– Дідо, давай пізніше сходимо, – попросив я його, але він відказав.

– Ні, Петрусю. Найкраща риболовля вона на світанку, або увечері. Але ввечері ми вже маємо смажити вечерю, яку ще не зловили. Вставай, курча, ходім скоріш, – підганяв мене дід, й тоді мені довелося насилу встати із ліжка.

Аби не будити бабцю, ми самі пішли на кухню та зготували собі сніданок. Дідусь начистив нам звареної картоплі й намастив майонезом. Зазвичай ми їмо картоплю із солоною рибою, та тільки-но я потягнувся за нею, дідусь ляснув мене по руці. Бачте, прикмета така: у день риболовлі не можна їсти нічого рибного, бодай одну маленьку кільку. Довелося снідати без неї.

Поївши, дід почав збиратися. Він склав у [1]сапетку шматок свіжого та черствого хліба і трохи сушеного м’яса. Я запитав, нащо брати черствий хліб, та відповіді не отримав. Далі дідусь пішов у сарай й довго там копошився, риючись у старих речах. Він дістав стару консервну банку й наказав мені назбирати туди черв’яків. Я одразу ж спалахнув обуренням, адже черв’яки – це найогидніше, що можна взяти у руки. Але прийшлося все ж таки їх наловити. Я не наважувався їх чіпати руками, тому брав дерев’яними палицями. А тим часом дід вибирав собі та мені вудочку. Їх у нього було не багато – усього чотири, але він довго їх розглядав, щось бурмочучи собі під ніс. Я вже встиг назбирати пів бляшанки черв’яків, а він все вибирав. Згодом ми були готові й вже рушали до озера. Дідусь був вбраний у морську одежу, а я у звичайні шорти та панаму. Сьогодні я вперше йшов на рибалку, тож хотів нести свою вудочку сам, та дідусь не дозволяв. Надто вона йому «дорога».

Приємно ходити селом вранці, коли все так і дихає спокоєм, допоки не трапиться дехто противний…

– О-о, які люди! Куди це ви зібралися о такі порі? – зустрів нас Панас Трохимович.

– Не твоє діло, козолуп, – гаркнув мій дідусь, а той все продовжував гострити язиком.

– Що замислили? Бачу старі вудки, але що ви такими зловите? Лише біду на свою голову. Не те, що моя нова вудочка, в неї ручка з червоного дерева! На неї одні смачні соми ловляться!

– Гай, вавилонський ти кухаре, не бреши! Ти тих сомів у баби Свєти купуєш і не бачиш, що вона тобі одних тухлих продає! – рознервувався дідусь й ми закрокували швидше.

Ми доволі швидко дібралися до озера. Воно було гар-ним, а от повітря страшенно теплим та вологим. Вночі була [2]хвища, але дідусь каже що це й на краще – риба добре клюватиметься. Перевіримо.

Дідусь дістав з-за кущів свого човна й спустив на воду. Човник був нічогеньким на вигляд, але сідати було трохи лячно. На воді здавалося от-от впадеш з нього, але водночас було прикольно. Ми попливли у центр озера де, як кажуть, так і кишіть рибою, але сьогодні, здавалося, не було ані душі. Дідусь розмотав сітку і кинув її у воду з одного боку човна, а з другого боку закинув першим свою вудку. Слідуючи його вправними рухам, я вирішив закинути свою, але дідусь зупинив мене.

– Терпіння, юначе, терпіння, – сказав він й провів мені довгий інструктаж з риболовлі, що з часом я навіть перестав його слухати, просто дивлячись у даль, – Внуче, кожен чоловік хоч раз у житті має зайнятися риболовлею. Перший раз, то найхвилюючий, то найважливіший! Це як стрибнути: не подумавши, впадеш. От і тут схожа ситуація, – казав дідусь поважно, але я його не зовсім розумів, – Дивись, Петрусю, спочатку потрібно вивчити «анатомію» вудочки, хе-хе. Ось вудлище, воно має форму довгого тонкого конуса. Товста частина, за яку ти тримаєш вудку, називається комель. Протилежний тонкий кінець до якого кріпиться волосінь — вершинка. Все дуже просто, а-ну повтори!

Й тут я оговтався. Думаючи про своє, я раптом почув, що маю щось повторити й почав навмання все називати.

– Е-е, це ручка, це тонка мотузка, а це… Це кінець тонкої мотузочки, – сказав я та побачив, як дідусь став пурпурового кольору, аж страшно. Він вже хотів було закричати, який я [3]глушпет, але не можна лякати рибу.

Дід махнув рукою і перейшов до іншої теми. Він показав мені як правильно тримати та закидати вудочку, як намотувати волосінь та як ловити рибу у сачок, після того, як вона клюне. Також показав, як чіпляти наживку. Він дістав мерзотного черв’яка з банки й, причепивши бідолашного, закинув у воду. На черва він надіявся спіймати ляща, коропа, карася, піскаря, окуня та іншу рибину. Потім він відламав шматочок черствого хліба на другу вудку й дав мені, аби я її забросив. На хліб ми ловили білу рибу. Дідусь порадив мені вивчити, хто на що ловиться, та мені було байдуже щодо цього. Мені просто хотілося розважитися, а дід влаштував мені цілий урок й одразу купу екзаменів, що були вдало провалені.

Чому провалені? А тому, що коли я взяв свою вудочку та почав нею розмахувати, то ледве не влучив гачком дідусю в око, зачепив собі штані й намагаючись відірватися від гачка впав у озеро. Дідусь закричав, який я нездара і почав швидко мене рятувати. Я хоч вмів плавати, та чогось розпанікувався, наковтався води й, хапаючись за діда, і його повалив за собою у воду. Потім, ми влізли назад до човна й швидко стали витиратися рушником. Зранку вода була дуже холодна, тож ми обидва тремтіли. Але дідусь став сміятися, кажучи, що ще ніколи з ним не траплялося такого на риболовлі. Він зрозумів, що краще не влаштовувати лекції, а просто пояснити, і ми почали все спочатку.