Село і люди. Інструкція з виживання

– Петрусю, збирайся. Завтра ти їдеш до бабусі й дідуся, – такі слова, мабуть, чув кожен напередодні літніх канікул.

Щойно тітка поїхала, з відрядження повернувся тато. Він був виснажений після роботи, тож понад усе прагнув тиші та спокою. Мати суворо наказала не турбувати батька, дати йому відпочити. Я щиро намагався бути слухняним, та виходило навпаки. Спочатку знову розбив горщик із квітами (вже новий), потім ледь не перекинув телевізор (сам не розумію, як це ледь не сталося), а згодом ганявся квартирою за Цяткою (я ж не винен, що цуцик полюбляє цупити мої речі). Батько довго терпів. Та зрештою в нього урвався терпець, і він рішуче заявив мамі, що мене треба відправити в село. Мовляв, у місті мені нудно, тому я й роблю шкоду. Але ж я не навмисно! А в селі і повітря свіже, і погуляти є де, та й бабусі з дідусем допомагатиму, бо вони вже старенькі. Я, звісно, їх дуже люблю, але сама лише думка про жахливе село перекреслювала все. Город, важка праця, спека й надокучливі комарі. Я категорично запротестував проти такого рішення.

– Петрику, тобі там сподобається, це як у літньому таборі, тільки краще! – вмовляла мати, та я не піддавався. Навпаки, був певен, що в таборі було б значно веселіше. Проте батьки ухвалили остаточне рішення відправити мене саме в село, і вже сьогодні я мав збирати рюкзак.

Якийсь час я ображався, та згодом, випустивши пару, подумав: може, в селі справді не так уже й погано? Сашко навіть заздрив, кажучи, що мені пощастило, адже в нього не було родичів у селі, а він завжди про це мріяв.

Мама допомогла спакувати одяг та різні необхідні речі. Вона складала так багато всього, що на мить здалося, наче мене хочуть позбутися назавжди. Відігнавши ці похмурі думки, я продовжив збори. Поклав пару пригодницьких книг, м’яч, ліхтарик, смартфон, планшет, ноутбук, плейстейшн… Тут мама мене спинила, заборонивши брати гаджети на час перебування в селі. Я вибухнув запитаннями… Чому Всесвіт такий несправедливий?! Та мені пояснили, що в селі просто немає інтернету. Що ж це за глухомань така? Може, я там іще динозаврів зустріну?

Зрештою рюкзак було зібрано. Я ще раз звірився зі списком і в останню мить згадав про собаку. Батьки дозволили взяти Цятку з собою, і мій настрій помітно покращився. Як добре мати чотирилапого друга, який завжди з тобою! Я ситно повечеряв і ліг спати раніше, адже потяг вирушав на світанку.

***

Я прокинувся, щойно перші промені сонця зазирнули у вікно. Почав потроху одягатися, поки батьки ще спали. А потім зловив себе на думці: тато з мамою щось довго не встають... Може, якщо їх не будити, ми запізнимося на потяг, і я залишуся вдома? Точно! Тоді мені не доведеться розлучатися з телефоном.

Та мої сподівання були марні – батьки прокинулися.

Мене постійно підганяли. Я сів снідати, ледве не давлячись, як мене вже гукали з коридору. Поспіхом тричі неправильно застебнув сорочку й ніяк не міг зав’язати шнурки. Довелося бігти в такому кумедному вигляді. Мене не полишало відчуття, ніби я щось забув, хоча все найважливіше було при мені. Але вже в дорозі я згадав, що не взяв зубну щітку й пасту. Ну, для мене це лише на краще.

Ось я вже стою у вагоні потяга, і батьки міцно мене обіймають на прощання. Тато пишається тим, що я вже подорожую самостійно, а мати щаслива, що в селі я наберуся здоров’я. Було трохи сумно прощатися, але ж це всього на півтора місяця. Потяг рушив.

Я швиденько зайняв місце біля вікна. У купе було ще троє пасажирів: літня жінка, яка їла дуже пахучі бутерброди з ковбасою, неговіркий худорлявий юнак, що дивився фільм у навушниках, та якийсь літній чоловік з акордеоном.

Їдемо ми годину, дві, три, і попереду ще чимало годин, тож я вирішив познайомитися із сусідами. Жінка привітно запропонувала мені бутерброд, але я ввічливо відмовився. Юнак навіть не відірвав очей від екрана свого телефона, коли я до нього заговорив, зате чоловік з акордеоном щиро запропонував мені послухати його найкращі пісні. Він урочисто розтягнув міхи, але майже одразу замовк: до купе зайшла провідниця перевіряти квитки, а згодом запропонувала чай.

Чим ще зайнятися в потязі? Виявляється, варіантів безліч. Спочатку я довго дивився у вікно на мальовничі українські краєвиди, милуючись безкраїми полями та степами. Та згодом, як-не-як, а це набридло. Тоді я спробував погратися з цуциком, але мені одразу зробили зауваження, тож ігри довелося припинити. Вирішив почитати, адже книга – найкращий спосіб провести час. Проте через постійну трясанину вагону зосередитися на тексті було складно. Тоді я перекусив. Трохи подрімав. Погомонів із музикантом, він розповів, як ще змалку опановував гру на своєму інструменті. З ввічливості я слухав його, та згодом втома взяла своє, і я знову заснув.

Нарешті ми прибули. Мене розбудили, і я вийшов на перон. Ось воно – село. Тут дихалося інакше: повітря було свіжим, аж солодкуватим. Легенький прохолодний вітерець навіював спокій, який я несподівано відчув. На мить заплющив очі, а коли розплющив, побачив, що назустріч мені вже поспішають бабуся з дідусем. Вони неймовірно зраділи. Довго обіймали мене, не тямлячись від щастя. Зраділи й Цяткові, одразу почали розпитувати про нього, і я з гордістю розповів історію свого пухнастого друга.

Дорогою до їхньої хати я з цікавістю розглядав усе довкола. Порівняно з містом це був зовсім інший вимір. Невеличкі чепурні хатки, старі дерев’яні паркани, звідусіль лунав гавкіт собак, на який Цятка завзято відповідав. Усюди рясніла зелень, жодних тобі «бетонних джунглів». Подекуди тягнуло запахом худоби, часом надокучала мошкара, але загалом у селі виявилося не так уже й страшно, як я собі уявляв. Щоправда, так я думав лише до того моменту, поки не переступив поріг бабусиного подвір’я…