Село і люди. Інструкція з виживання

– Петрусю, збирайся. Завтра ти їдеш до бабусі й дідуся, – такі слова, мабуть, чув кожен, коли наставали канікули.

Щойно тітка поїхала, до нас повернувся тато з відрядження. Він був дуже втомлений після роботи, тому все що він хотів – трохи тиши та спокою. Мати казала не турбувати батька, аби він відпочив. Я слухняно намагався поводитися якомога слухняніше, та виходило навпаки. Я знову розбив горщик із квітами (вже новий), ледь не зламав телевізора (сам не знаю як) та весь час ганявся по квартирі за Цяткою (я ж не винуватий, що цуцик так полюбляє красти в мене речі). Батько все терпів. Та одного разу не витримав й сказав моїй мамі, що мене треба віддати у село. Як він казав це тому, що мені нібито нудно у місті, тож весь час роблю шкоду. Але ж я не спеціально! А у селі й повітря свіжіше, і погуляти є де, буду допомагати бабці з дідусем, вони ж бо вже старенькі. Я, звісно, люблю їх, навіть дуже, але думка про жахливе село все змінювало. Город, праця, спека і комарі. Я запротестував щодо цього рішення.

– Петрусю, тобі там сподобається, це немов у літньому таборі, тільки краще! – вмовляла мене мати, та я не слухав. Я навпаки вважаю, що у таборі було б краще, але в нас у місті його не було. Батьки остаточно вирішили відправити мене, і вже сьогодні я мав збирати свій рюкзак.

Якийсь час я ображався, та згодом випустив пару й подумав, може й справді у селі не так погано? Сашко сказав, що мені пощастило поїхати, адже він не мав таких родичів, які жили б на дачі. Він завжди хотів таких мати, тому поплескав мене по плечі й побажав добре відпочити.

Мати допомогла зібрати мені одяг та усі необхідні речі. Вона так багато усього складала, що мені на мить здалося, ніби від мене хочуть позбутися назавжди. Я прогнав ці думки й продовжив займатися справою. Взяв пару пригодницьких книг, м’яч, ліхтарик, смартфон, планшет, комп’ютер, плейстейшн… Тут мати мене зупинила, сказавши, аби я забув про всі ці гаджети на увесь час перебування у селі. Я вибухнув запитаннями чому, і чого Всесвіт такий несправедливий. Та мені пояснили, що у селі немає інтернету. Що ж це за місце таке? А динозаврів я там зустріну?

Через якийсь час мій рюкзак був зібраний. Я ще раз звірився зі списком речей й в останню мить згадав про свого собаку. Батьки дозволили забрати Цятку з собою, і я став радіснішим. Як добре мати хвостаня, який завжди поруч із тобою, де б ти не був. Я ситно повечеряв й ліг спати раніше, адже потяг вирушає рано вранці.

***

Я прокинувся щойно сонце завітало до мене у вікно. Почав потрохи одягатися, поки батьки ще спали. Та потім зупинив себе на думці: тато з мамою чогось довго не встають, може якщо їх не будити, ми запізнимося на рейс, і я нікуди не поїду? Точно! Тоді я можу не прощатися зі своїм телефоном. Але батьки все-таки прокинулися, і ми почали спішити.

Мене весь час підганяли. Я сів за стіл й став швидко снідати, ледве не давлячись, як от мене вже кличуть на вулицю. Поспішаючи, я тричі неправильно одягнув сорочку та все ніяк не міг зав’язати шнурки. Прийшлося у чудному вигляді бігти. Я мав таке відчуття, ніби щось забув вдома, але це неважливо, адже все необхідне я мав з собою. Пізніше все ж таки згадав, що не взяв лише зубну щітку й пасту, але для мене це й на краще.

Ось я вже стрибаю у потяг. Батьки палко мене обіймають на прощання. Тато гордий, що я вже сам подорожую, а мати щаслива, що у селі я оздоровлюся. Трохи сумно прощатися, проте це лише на півтора місяця. Потяг почав рух.

Я поспіхом зайняв місце біля вікна. Зі мною у купе було ще зо-три людини – стара жінка, що їла бутерброди з оселедцем, звичайний пасажир, що дивився фільм у навушниках та якийсь чоловік з акордеоном в руках. З усіма ними був і я, разом із цуциком.

Їдемо ми годину, потім дві, три. Їхати треба цілий день і цілу ніч, тож треба себе чимось зайняти. Я вирішив познайомитися зі своїми сусідами. Жінка вирішила пригостити мене одним бутербродом, але я відмовився. Пасажир все дивився у свій телефон, ні на кого не зволікаючи, а чоловік з акордеоном запропонував послухати, яку він склав музику. Той урочисто заграв й одразу зупинився – до нас зайшла провідниця перевіряти наявність квитків, а опісля всім запропонувала чай.

Чим можна займатися у потязі? Виявляється, існує чимало занять. Спочатку я довго дивився у вікно на наші чудові українські місцевості, проїжджаючи гаї, степи, поля. Та рано чи пізно це стає не таким цікавим, як у перші хвилини перебування у купе, й тоді я вирішив погратися із цуциком. Мені одразу ж зробили зауваження, щоб песик їх не чіпав й ігри припинилися. Вирішив трохи почитати, адже читання найкраще коротить час, проте коли потяг труситься весь час, це складно. Тому я перекусив. Подрімав. Побалакав із чоловіком, який захоплено розповів мені, як ще змалку вчився грати на своєму інструменті. Я з ввічливості слухав його, та згодом на мене накинулася втома, і я знов поснув.

Нарешті ми приїхали. Зазвучав гудок, мене розбудили, і я пішов до виходу з потягу. Я вже у селі. Тут дивно дихалося. Повітря було свіжим, аж солодким. Ледве дув прохолодний вітер, погойдуючи мій спокій, якій я неочікувано відчув. Я зачинив на мить очі, а щойно відкрив, то побачив, як до мене вже йдуть бабуся з дідусем. Вони були дуже раді мене бачити. Ще довго не могли наобійнятися зі мною. Також були раді й Цяткові, вони одразу розпитали про мого пухнастого, як давно я його маю, і я розповів їм історію. Розповів не тільки про це, а й про багато іншого, що відбувалося зі мною у місті. Розповів як поживають батьки, й дідусь одразу загомонів, що вони занадто багато працюють і не приділяють мені достатньо уваги. Але я заперечив це, і дідусь, заспокоївшись, сказав, що проводитиме зі мною весь свій час.