Моя мила жахлива тітонька. Коли вдома маєш виборювати свої права

– Синку, іди візьми слухавку! Тітка хоче з тобою поговорити! – чуючи такі слова, кожен реагує на них по-різному. Хтось із нетерпінням чекає на дзвінок від родичів. Хтось не чекає, а сам мерщій дзвонить. А хтось ніколи не бажає брати слухавку…

На жаль, останній варіант – це мій.

Ви тільки не подумайте, що я не люблю свою рідню, я справді дуже люблю та поважаю! Просто моя тітка має трохи непростий характер. На вигляд вона дуже мила та щира, трохи товстенька і майже ніколи не знімає із себе свого фартуха. Дещо гучна і надокучлива, може задушити в обіймах та загодувати до смерті. Ви, мабуть, зараз думаєте, як я можу так скаржитися, та згодом ви самі це зрозумієте. Та наразі прошу вибачення, маю відповісти на дзвінок.

Тітонька, як завжди, була рада почути мій голос. Вона хотіла приїхати до нас ще на мій день народження (він був декілька тижнів тому), але не мала змоги це зробити. Вона живе в іншій області. Аби їй дістатися до нас, потрібно їхати цілий день та цілу ніч у потязі, і от на мій день народження всі квитки на вокзалі були розпродані. Чи то на щастя, чи то на жаль. Та от зараз точно на жаль. Я захворів, а це означає, що тітонька довго у нас гостюватиме, наглядаючи за моїм здоров'ям.

Якось нам із Сашком спало на думку влаштувати змагання, хто швидше з'їсть відерце морозива. Я переміг, проте недовго насолоджувався цією солодкою перемогою, адже у «винагороду» отримав ангіну. Батьки наказали мені тиждень не вставати з ліжка та пити гарячий чай. Я ліниво клацав пультом канали, дивлячись, що є цікавого по телевізору. Моїй мамі було дуже шкода, що мала ходити на роботу, і батькові теж. Тому тітонька, як казала мати, то єдиний порятунок.

Почувся стукіт. Батьки відчинили двері й на поріг дому ступила тітка з купою усіляких різних пакетів. Тато з мамою ласкаво її привітали, та поцілувала кожного у щоки. Першим у черзі був я.

– Зайчику, ти ж моє сонечко! Я так за тобою сумувала! – нахилилася вона наді мною, а потім заголосила, який же в мене гарячий лоб, – Бідненький, мій! Що ж це за тобою не стежать? Нічого, ми усе виправимо, – улюблені її слова.

Поганий борщ – зараз виправимо. Плями на одязі – теж виправимо. Пил у хаті – усе виправимо! Собака в домі…

– Господи! Що воно тут робить? – знову заголосила тітка, побачивши у моїй кімнаті Цятку.

– Це домашній улюбленець Петруся, – пояснила мати, – Ходімо пити каву.

– Нікуди я не піду! – не облишала цю тему тітка, – Ви знаєте, скільки на цих тваринах усілякої нечисті! Хворому хлопчику не можна гратися з брудним псом!

– Заспокойтеся, воно ж щеня, – втрутився у розмову батько, – Він був у ветеринара, з ним все гаразд.

– У кліщів на ньому, мабуть, теж все гаразд.

Тітка ніколи не любила собак, а от котів любила дуже, і мала вдома не менше трьох. І чим то мій Цятка гірший за них?

Дорослі обговорювали свої справи на кухні, стукочучи ложками об стінки горняток, а я лежав у вітальні та підслухував їхні розмови. Спати не хотілося, тож я гадав, що мене очікує, коли батько з матір'ю підуть на роботу. Згодом цей момент настав, і я залишився сам на сам із тіткою.

– Любчику, геть забула! Йди-но сюди, тітонька щось для тебе має! – покликала вона мене, і я з радістю побіг.

Вона розгорнула пакет та дістала мені подарунки. Я був у захваті – настільна гра, яку я давно хотів мати, нова пригодницька книга Жуля Верна та пів кіло льодяників. Це на честь того, що тітка не була на моєму дні народження, тому вручила зараз. І я подумав, може вона все-таки непогана? Я щиро подякував за подарунки, сам обійняв та побіг читати, а тітка тим часом пішла готувати лікувальний суп. Вона розгорнула інші якісь пакети й дістала з них продукти. Я відірвався від книжки та подивився, що вона дістає. Це була курятина, риба, цибуля, морква та усіляка зелень.

Курячо-риб'ячий суп із травами – саме такий суп готувала тітка, коли хтось хворів. Як вона казала: «Одна така миска й мертвого підніме!» – хоча я завжди думав, що покладе. Чесно, на смак ця страва жахливіша за будь-яку іншу – навіть за морквяно-капустяний суп.

Моя тітонька ніколи не готує з наших продуктів, що є у холодильнику. Вона завжди привозить з собою свої, які купує у «перевірених» жінок на базарі. Цей рецепт супу переходив з покоління в покоління, проте тепер це покоління завершується. Моя тітка не має нащадків. Але щоб «святий» рецепт і надалі, вона розповіла його своїй сестрі, тобто моїй матері. Проте мама весь час намагалася його змінити, а значить зберігати його таким, як є, не зможе. Ця тема неабияк засмучувала мою тітку, та врешті-решт вона змирилася із цим.

Я був дуже радий своїми подарунками, але не міг спокійно ними насолоджуватися. З кухні до вітальні весь час доносився запах сирих продуктів… Тітка розділювала цілу рибу, а справа ця довга. Та покінчивши із нею, вона почала розділювати сиру курку. Цілу общипану курку. Пізніше запах ставав іще нестерпнішим, коли тітонька почала різати цибулю та часник, а потім перебирати різні трави, що мали пряний та пекучий аромат. Саме така зелень мала мене вилікувати. Після кількох годин готування суп нарешті почав собі тихо варитися, без усілякого шуму, і я собі задрімав.

Як от, тітка розбудила мене пилосмоком. Вона почала прибиратися у нашому домі, жахаючись, як у нас брудно (хоча в нас було доволі охайно). Як вважає тітка, якщо справа зроблена не під її контролем, то справа виконана погано, і її потрібно терміново переробити. Найбільше їй не давав спокою мій цуцик. Цятка весь час траплявся їй на очі, бажаючи з нею погратися. Й от коли тітчині нерви не витримали, вона замкнула Цятку в іншій кімнаті, виправдовуючись тим, що мені не можна дихати собачою шерстю.