Моя мила жахлива тітонька. Коли маєш поважати рідних

– Синку, іди візьми слухавку! Тітка хоче з тобою поговорити! – чуючи такі слова, кожен реагує на них по-різному. Хтось із нетерпінням чекає на дзвінок від родичів. Хтось не чекає, а сам мерщій дзвонить. А хтось молиться, аби ніколи не взяти слухавку…

На жаль, останній варіант – це мій.

Ви тільки не подумайте, що я не люблю свою рідню, я справді дуже люблю та поважаю! Просто моя тітка це виключення. На вигляд вона дуже мила та щира, старенька, трохи товстенька і майже ніколи не знімає із себе свого фартуха. Трохи схожа на Фрекен Бок. Така ж сама гучна і надокучлива, може задушити в обіймах та загодувати до смерті. Ви, мабуть, зараз думаєте, як я можу так казати, та згодом ви самі це зрозумієте. Наразі прошу вибачення, маю відповісти на дзвінок.

Тітонька, як завжди, була рада почути мій голос. Вона хотіла приїхати до нас ще на мій день народження (він був місяць тому), але не мала змоги це зроби. Тітка живе не поряд. Аби їй дістатися до нас потрібно їхати декілька днів на потязі, і от на мій день народження всі квитки на вокзалі були розпродані, тож моя тітка не приїхала. Чи то на щастя, чи то на жаль. Та от зараз точно на жаль. Я захворів, а це означає, що тітонька довго у нас гостюватиме, наглядаючи за моїм самопочуттям.

Після кудлатої пригоди зі мною більше нічого не траплялося. Анічогісінько. Як от, нам із Сашком спало на думку влаштувати змагання, хто швидше з’їсть відерце морозива. Я переміг, проте недовго насолоджувався цією солодкою перемогою, адже у «винагороду» отримав ангіну.

Батьки наказали мені тиждень не вставати із ліжка та пити гарячий чай. Я ліниво клацав пультом канали, дивлячись, що є цікавого по телевізору, Моїй мамі було дуже шкода, що мала бігти на роботу, і батько теж. Тому тітонька, як казала мати, то єдиний порятунок.

Почувся стукіт. Батьки відкрили двері й на поріг дому ступила тітка з купою усіляких різних пакетів. Тато з мамою ласкаво її привітали вдома, тітонька кожного поцілувала у щоки. Першим у черзі був я.

– Зайчику, ти ж моє сонечко! Я так за тобою скучила! – нахилилася наді мною тітонька, а потім заголосила, який у мене гарячий лоб, – Бідненький, мій! Що ж це за тобою не стежать? Нічого, ми усе виправимо, – улюблені її слова.

Поганий борщ – зараз виправимо. Плями на одязі – теж виправимо. Пил у хаті – усе виправимо. Собака в домі…

– Господи! Що воно тут робить? – знову заголосила тітка, побачивши у моїй кімнаті Цятку.

– Це домашній улюбленець Петруся, – пояснила мати, – Ходімо пити каву.

– Нікуди я не піду! – не облишала цю тему тітонька, – Ви знаєте, скільки на цих тваринах усілякої зарази! Хворому хлопчику не можна грати із брудним собакою!

– Тітко, заспокойтеся, воно ж щеня, – втрутився у розмову батько, – Він був у ветеринара, з ним все гаразд.

– У кліщів на ньому, мабуть, також все гаразд.

Тітка ніколи не любила хатніх тварин, окрім котів. Котів вона дуже любила, й сама мала вдома не менше трьох. І чим то мій Цятка гірший за них?

Батьки люб’язно чаювали з нею та обговорювали дорослі справи, а я лежав у вітальні та підслухував їхні розмови. Спати не хотілося, тож я гадав, що мене очікує, коли батько з матір’ю підуть на роботу. Згодом цей момент настав, і я залишився сам на сам із тіткою. Щойно батьки пішли вона дещо згадала.

– Любчику, йди-но сюди! Тітонька щось для тебе має! – покликала вона мене, і я з радістю до неї побіг.

Тітонька розгорнула пакет та дістала мені подарунки. Я був у захваті – це були настільна гра, яку я давно хотів мати, а також нова пригодницька книга Жуля Верна й на додачу пів кіло льодяників. Це на честь того, що тітка не була на моєму дні народження, тож вручила зараз. І я подумав, може вона все-таки непогана? Я щиро подякував за дарунки, обійняв та побіг читати, а тітка тим часом пішла готувати лікувальний суп. Вона розгорнула інші якісь пакети й дістала з них продукти. Я відірвався від книжки та подивився, що вона дістає. Це була курятина, риба, цибуля, морква та усіляка зелень.

Курячо-риб’ячий суп із травами – саме такий суп готувала тітка, коли хтось хворів. Як вона казала: «Одна така миска й мертвого підніме!» – хоча я завжди думав, що покладе. Чесно кажучи, на смак ця страва жахливіша за будь-яку іншу. Навіть за моркв’яно-капустяний суп.

Моя тітонька ніколи не готує з наших продуктів, що є у холодильнику. Вона завжди привозить з собою свої, які купує у «перевірених» жінок, що торгують на базарі. Цей рецепт супу переходив з покоління в покоління, коли люди ще готували на вогнищі, а не на плиті. Проте тепер це покоління завершується. Моя тітка не має нащадків. Але щоб «святий» рецепт і надалі існував, вона розповіла його своїй сестрі, тобто моїй матері. Проте мама весь час намагалися його змінити, а значить зберігати його таким як є не зможе. Ця тема неабияк засмучувала мою тітку, та врешті-решт вона змирилася із цим.

Я був дуже радий своїми подарунками, але не міг спокійно ними насолоджуватися. З кухні до вітальні весь час доносився запах сирої риби… Тітка розділювала цілу рибу на шматки, а справа ця довга. Та покінчивши із нею, вона почала розділювати сиру курку. Пізніше запах став іще нестерпнішим, коли тітонька почала різати цибулю та часник, а потім перебирати різні трави, що мали пряний пекучий аромат. Саме така зелень мала мене вилікувати. Після кількох годин готування суп нарешті почав тихо собі варитися, без усілякого шуму, і я собі задрімав.