Чудовий велик, і на тому годі. Коли чекав не на той подарунок

– З днем народження, Петрусю! – привітали мене вранці батьки, і я одразу ж встав з ліжка, аби їх обійняти.

В мене сьогодні особливий день, який, на жаль, буває лише раз на рік. А може й не на жаль: якби дні народження були кілька разів на рік, то я давно вже був би старим. Цього дня я завжди прокидався раніше, ніж будь-коли, і з нетерпінням чекав на привітання та на подарунки. Кожного року я отримував найкращі сюрпризи: вечірки у МакДональдз, гостини у родичів, іменинні вечори у парку та інше. Та сьогодні в мене мав бути найкращий день з усіх, але, спочатку, святе.

– Ну, здорованю, іди подивися, що ми придбали тобі із матір'ю, – сказав лагідно батько, і я побіг у вітальню.

І там на мене чекав!.. Ой. Чекав велосипед.

Я не зрадів, хоча будь-яка інша дитина вже давно зраділа такому подарунку. Мій трохи засмучений вигляд побачили батьки. Вони спитали, чи все добре, і я відповів, що так. Кожен хлопець повинен мати свого залізного коня, і я тепер також маю. То чого я не радий?

Річ у тому, коли мені було шість років, я побачив у старшокласників велосипед й захотів на ньому прокататися. Не вміючи їздити (я ж тоді цього не розумів), спробував поїхати, проте одразу ж впав і зламав собі руку… Всі хлопчаки, які були більші за мене, почали сміятися, що такий «курдуплик», як я, вирішив, що зможе поїхати. Я почав ображатися на них, стримуючи свій біль. Потім ми з батьками поїхали до лікаря. Тато з матір'ю спитали в мене, як я зламав руку. Я збрехав, що впав з гойдалки, бо не хотів зізнаватися, що впав саме з велосипеда. Мені ж бо забороняли тоді на нього сідати. І ось сьогодні, маючи повних десять років, я знов бачу велосипед. Мене охоплюють дрижаки…

Батьки кажуть, що я дивлюся на свій подарунок наче на щось незвичайне. Я й справді довго дивився на велосипед, бачачи перед очима той самий болючий випадок у дитинстві.

– Ну що, Петрусю, прокатаєшся на ньому? – спитав батько, якому вже не терпілося навчити мене на ньому кататися, але я відмовився. Тато не здивувався моїй відповіді, – Точно, синку, ми ж ще не снідали! Сьогодні їмо у кафе!

До мене знову повернувся хороший настрій, і я з радістю побіг одягатися.

В кафе я добряче наївся усіляких солодощів та напився ароматного чаю. Я знову почував себе добре. Мабуть, тістечка чарівні, адже після них завжди стає краще. Опісля ми з батьками пішли грати у боулінг, сходили до басейну та наостанок зайшли до моїх улюблених магазинів, де я отримав ще декілька подарунків. Опісля йшов з багатьма пакетами та коробками, які ледве міг нести.

Вдома я ще довго розглядав свої нові речі. Віднині моїми подарунками були не іграшки, як раніше, а класний одяг, настільні ігри, гаджети (проте не кожного року) та, як завжди, новий спортивний інвентар. Тепер я відчував себе наче дорослим, насолоджуючись байдиками із Сашком. До речі, про Сашка.

Сьогодні за увесь день я чув його лишень телефоном, коли він мене зранку привітав. Потім же від нього ні слуху ні духу. Та коли ми прийшли з батьками додому, він зустрів мене у нашій квартирі.

– Сюрпри-и-из! – закричав він та ще з десяток моїх друзів і знайомих. Мої батьки дали Сашковій мамі ключі від нашого дому, аби вони влаштували сюрприз-вечірку. Це було круто!

Ми довго веселилися, грали й танцювали. На вечірці все було як треба: музика, танці, газовані напої та великий торт. Коли я побачив цей торт, то вечірка кудись миттю зникла: вимкнулося світло, затихла музика, всі зібралися коло мене. Гості урочисто заспівали «З днем народження», а далі я загадав бажання та задмухав свічки. Всі знову загаласували від радості й вечірка продовжилася. Кожен чесно отримав по шматочку торта й добряче вимазався у кремі.

Це був шалений день, і, як правило, колись він мав закінчитися. На годиннику була одинадцята година вечора. Всі почали потроху розходитися по домівках. Провівши останнього гостя, я й собі пішов відпочивати.

***

Наступного дня все було майже як завжди: сонце у вікні, ранкове вмивання, сніданок. Єдине, що було не як завжди – купа подарунків у моїй кімнаті та… велосипед в кутку. Я зовсім про нього забув.

Оскільки був понеділок, батьки пішли на роботу, а я залишився вдома сам із Цяткою, з яким цього дня багато розмовляв. Навіть не знаю, що на мене найшло, та я вилив йому всю свою душу. Цуцик спокійно лежав собі на дивані, поки я розповідав йому історію з велосипедом, весь час питаючи в нього, що мені робити. Але тваринка не відповідала, та й не мала цього робити. Розповівши, я взявся за цю справу серйозніше.

Зустрів по дорозі Сашка й зупинився з ним побалакати. Друг порадив мені забути про страх та побороти його. Слушна порада, проте зовсім нелегка. Сашко добре вмів кататися на велосипеді, колись він навіть зміг виконати на ньому трюк, і то був перший та останній раз. Його двоколісний зламався, й тепер батьки відмовляються купувати йому новий, тож він потай катається на братовому велосипеді, коли той іде до університету.

– То може я тобі свій велосипед віддам? – подумав я.

– Було б класно, – почав Сашко, – Але що ти скажеш своїм батькам, коли вони побачать, що в тебе більше нема велосипеда? До того ж гірше буде, якщо вони побачать на твоєму велосипеді мене.

– Справді, погана ідея, – сказав я понуро, – Може, я його «загублю»?

– Можна, але твої батьки сильно засмутяться через це.