Чудовий велик, і на тому годі. Коли чекав не на той подарунок

– З днем народження, Петрусю! – привітали мене вранці батьки, і я одразу ж встав з ліжка, аби їх обійняти.

В мене сьогодні особливий день, який, на жаль, буває лише раз на рік. А може і не на жаль: якби дні народження були кілька разів на рік, то я давно вже був би старим. Цього дня я завжди прокидався раніше, ніж будь-коли. Я з нетерпінням чекав на привітання від друзів та на подарунки. Кожного року я отримував найкращі сюрпризи: вечірки у МакДональдз, гостини у родичів, іменинні вечори у парку та інше. Та сьогодні в мене був бути найкращий день з усіх, але, спочатку, святе.

– Ну, здорованю, іди подивися, що ми придбали тобі із матір’ю, – сказав лагідно батько, і я побіг у вітальню.

Там на мене чекав… велосипед. Я не зрадів, хоча будь-яка інша дитина вже давно зраділа такому подарунку. Мій трохи засмучений вигляд побачили батьки. Вони спитали, чи все добре, і я відповів, що так. Кожен хлопець повинен мати свого залізного коня, і я тепер також маю. То чого я не радий?

Річ у тому, коли мені було шість років, я побачив у старшокласників велосипед й захотів на ньому прокататися. Не вміючи на ньому їздити (я ж тоді цього не розумів), спробував поїхати, проте одразу ж впав з нього і зламав собі руку… Всі хлопчаки, котрі були більше мене почали сміятися, що такий малий «курдуплик» як я вирішив, що зможу поїхати. Я почав ображатися на них, стримуючи свій біль. Потім ми з батьками поїхали до лікаря. Тато з матір'ю спитали в мене, як я зламав руку. Я збрехав, що впав з гойдалки, бо не хотів зізнаватися, що впав саме з велосипеда. Мені ж забороняли тоді на нього сідати. І ось сьогодні, маючи повних десять років, я знов бачу велосипед. Мене охоплює дрижалка…

Батьки кажуть, що я дивлюся на свій подарунок наче на щось незвичайне. Я і справді довго дивися на велосипед, бачачи перед очима той випадок у дитинстві.

– Ну що, Петрусю, прокатаєшся на ньому? – спитав батько, якому вже не терпілося навчити мене на ньому кататися, але я відмовився. Тато не здивувався моїй відповіді, – Точно, синку, ми ж ще не поснідали! Сьогодні їмо у кафе!

До мене знов повернувся хороший настрій, і я з радістю побіг одягатися.

В кафе я добряче наївся усіляких солодощів та чаю. Я відчував себе добре, як ніколи. Мабуть, тістечка чарівні, адже після них завжди почуваєшся краще. Опісля ми з батьками пішли грати у боулінг, сходили до басейну та наостанок зайшли до моїх улюблених магазинів, де я отримав купу подарунків. Тепер я йшов з багатьма пакунками, які ледве зміг нести.

Вдома я ще довго розглядав свої нові речі. Тепер моїми подарунками були не іграшки, як раніше, а класний одяг, настільні ігри, гаджети (проте не кожного року) та, як завжди, блокноти з гарненькими олівцями. Від сьогодні, я відчував себе наче дорослим, насолоджуючись байдиками із Сашком. До речі, про Сашка:

Сьогодні за увесь день я чув його лишень телефоном, коли він мене зранку привітав. Потім же, від нього ні слуху ні духу. Та коли ми прийшли з батьками додому він зустрів мене у нашій квартирі.

– Сюрприз! – закричав він та ще з десяток моїх друзів та знайомих. Мої батьки дали Сашковій мати ключі від нашого дому, аби вони влаштували сюрприз-вечірку. Це було круто.

Ми довго веселилися, грали й танцювали. На вечірці все було як треба: музика, танці, газовані напої та іменинний торт. Коли я побачив торта, то вечірка кудись ділася: вимкнулося світло, затихла музика, всі зібралися коло мене. Гості урочисто заспівали: «З днем народження!», далі я загадав бажання та задмухав свічки. Всі знову загаласували від радості й вечірка продовжилася. Кожен чесно отримав по шматочку торта і добряче вимазався у кремі.

Це був шалений день, і, як правило, колись він мав закінчитися. На годиннику була одинадцята година вечора. Всі почали по трохи розходитися по домівках. Провівши останнього гостя, я й собі пішов одпочивати.

Наступного дня, все було майже як завжди: засвітило сонце у вікно, ранкове вмивання та сніданок. Єдине, що було не як завжди – купа подарунків у моїй кімнаті та… велосипед в кутку. Я зовсім про нього забув.

Оскільки був понеділок, батьки пішли на роботу, а я залишився удома сам із Цяткою, з яким цього дня багато розмовляв. Навіть не знаю, як так вийшло, я розповів йому все, що мав на душі. Цуцик спокійно лежав собі на дивані, поки я розповідав йому свою історію з велосипедом, весь час питаючи в нього, що мені робити. Тваринка не відповідала, та й не мала цього робити. Розповівши, я взявся за цю справу серйозніше.

Гуляючи, я зустрів по дорозі Сашка. Ми почали балакати. Друг порадив мені забути про страх або побороти його. Слушна порада, проте зовсім нелегка. Сашко добре вмів кататися на велосипеді, колись він навіть зміг виконати на ньому трюк, і то був один єдиний раз. Його двоколісний тоді зламався, й тепер батьки відмовляються купувати йому новий, тож він потай катається на братовому велосипеді, коли той уходить в університет.

– То може я тобі свій велосипед віддам? – подумав я.

– Було б класно, – почав Сашко, – Але що ти скажеш своїм батькам коли вони побачать, що в тебе більше нема велосипеда? До того ж гірше буде, якщо вони побачать на твоєму велосипеді мене.

– Справді, погана ідея, – сказав я понуро, – Може, я його «загублю»?