Я в майбутньому. Коли думаєш ким стати у житті

– Петрусю, а ким ти хочеш стати в майбутньому? – часто запитували мене дорослі, а я все не знав.

У світі існує багато цікавих професій. Я можу стати ким завгодно, але є проблема: ким саме? Для мене це завжди було складним питанням, особливо тоді, коли ми писали на цю тему доповідь у школі. Кожен у класі розповідав про свої захоплення, а я мовчки сидів і намагався хоч щось придумати, поки до мене не доходила черга відповідати. Галина Петрівна радила мені подумати, що найбільше цікавить. Я й почав:

– Мене багато чого цікавить: до того як підкорили Еверест, яка гора була найвищою у світі? Чи можна витримати три тижні без сну? Чи людина навчиться коли-небудь літати самостійно, як птах? Чому в жирафа народжується теля, а не жирафеня? А роботи й справді захоплять Всесвіт? Мені щось здається, що вони вже захопили…

Вчителька мене одразу ж зупинила. Вона пояснила, що я маю розповісти про те, що мене цікавить не у світі, а в професіях. Я виправився й розповів про кожну професію, яку тільки знав, та все одно не міг обрати якусь одну або бодай дві.

Що дорослішим я ставав, тим більше мені доводилося замислюватися над цим питанням. І ось сьогодні я вирішив нарешті визначитися, влаштувавши цілий мозковий штурм.

Я попросив батька, аби він взяв мене на один день до себе на роботу. Раніше його робота мене не цікавила, але слід перебрати всі варіанти. Тато охоче погодився.

Сьогодні вранці ми встали трохи раніше. Було незвично прокидатися рано на канікулах. Ми швидко зібралися й пішли на автобусну зупинку. Батько купив собі каву, а мені какао. От би щодня так ласувати! Ми взяли дві газети й почали їх читати, поки до нас не приїхав автобус. Але я не читав, бо новини для мене були нудними. Я просто гортав сторінки, вдаючи з себе дорослого. Також я весь час поправляв свою малу краватку. Діловий стиль мені легко вдавався. Нарешті ми сіли в громадський транспорт і поїхали.

Батькова робота розташовувалася у величезній скляній будівлі. Всередині все було в простих невибагливих кольорах. Скрізь офіси та дивани. Працівники здавалися заклопотаними, весь час дивилися у свої смартфони. Якщо це і є їхня робота, то мені подобається. Та, як виявилося, це не зовсім так.

Тато відвів мене до свого кабінету, де розповів мені, як страхує автомобілі, та я його недовго слухав. Я дивився у вікно, за яким рядами стояли дорогі автівки. Серед них були й великі, й блискучі, й нові. Хотілося на кожній з них прокотитися.

Розмову перервав якийсь чоловік. До мого батька нарешті зайшов перший клієнт, на вигляд дуже поважний. Коли він і мій тато почали балакати, я став тихо сидіти собі у куточку. Та я недовго так сидів, мені швидко це набридло, і я почав кататися на стільці, поки не впав із нього. Тато кинув на мене суворий погляд, ніби хотів сказати: «Петрусю, не заважай, будь ласка», – і я знову притих. Потім я почав роздивлятися всі канцелярські прилади, що були на столі. Взяв собі одну ручку, аби помалювати в татовому блокноті. Та згодом виявилося, що брати ці речі не можна, адже це був чековий блокнот, а улюблену татову ручку я ненароком зламав.

– Петре, може, погуляєш за дверима кабінету? – наголосив батько, і я з радістю пішов.

Проте у вестибюлі було не так цікаво, як в офісі. Усе, чим я міг зайнятися – це прочитати пару брошурок, поїздити в ліфті та роздивитися кавовий автомат. Я сів на білосніжний шкіряний диван, та мене одразу хтось із нього вигнав:

– Малий, куди ти всівся? Ти бачив свої чорні штани? Тобі що, одяг взагалі не прасують? – це була жінка в строгому костюмі і, як я зрозумів, вона була головною в цьому бізнес-центрі.

– Вибачте, але куди ж мені тоді сісти? – запитав я.

– Куди хочеш, тільки не сюди, – сказала вона, проте по її інтонації я почув зовсім інше: «Взагалі нікуди».

З цього дня я був впевнений, що працювати в офісі я точно не схочу, коли виросту. Проте я не маю нічого проти цього. Можливо, комусь і підходить робота з документами, може, когось цікавить бізнес, але не мене. Я був радий, коли ми з татом прийшли додому. Мама поцікавилася, як пройшов наш день, а потім запропонувала мені подивитися на її роботу в дитячому садку, та я відмовився. Мені не хотілося панькатися з малими дітьми. Може, тому, що я ще й сам не зовсім дорослий?

***

Наступного дня, вигулявши й нагодувавши Цятку, який після цього солодко заснув на своєму килимку, я пішов на вулицю, сподіваючись зустрітися з Сашком. Та виявилося, що він не гулятиме. Сьогодні у нього запланований похід до стоматолога. Я бував одного разу в зубного лікаря і з того часу точно вирішив, що ніколи не захочу стати стоматологом. Я ж бо тоді без зуба лишився. Проте лікарі – це дуже важлива й корисна професія. Хто, як не вони, лікуватимуть людей?

Я сам собі прогулювався тихими вулицями міста й жалкував, що тут ніколи не трапляється нічого цікавого. Аж раптом почув виття сирен – поїхала поліція. Ще жодного разу у нас не звучало ніякої сирени. Я з цікавості побіг за машиною.

Автівка зупинилася на базарі. Поліціянти затримали грабіжника, який намагався вкрасти продукти. Бабці з усього базару загомоніли в один голос, що цей чоловік уже не вперше намагався щось вкрасти. Але грабіжник вдавав із себе невинну людину. Чолов’яга на вигляд був дуже неприємний. Я помітив у нього за пазухою палку ковбаси й сказав про це людям.

– Так-так, – проказали поліціянти, – Тепер немає жодних сумнівів, що його слід відвести до відділку.