Я в майбутньому. Коли думаєш ким стати у житті

– Петрусю, а ким ти бажаєш стати в майбутньому? – неодноразово питали мене дорослі, а я все не знав.

У світі існує багато цікавих професій. Я можу стати ким завгодно, але є проблема: ким саме? Для мене це завжди було складним питанням, особливо тоді, коли ми писали на цю тему доповідь у школі. Кожен в класі розповідав про свої захоплення, а я мовчки сидів й намагався бодай щось придумати поки до мене не доходила черга відповідати. Галина Петрівна радила мені подумати, що мені найбільше цікавить. Я починав думати.

– Мене багато чого цікавить: до того, як була відкрита гора Еверест, яка гора була найвищою у світі? Чи можна витримати три тижні без сну? Чи людина навчиться коли-небудь літати самостійно, як птах? Чому у жирафа народжується теля, а не жирафеня? А рóботи справді захоплять Всесвіт? Мені щось здається, що вони вже захопили…

Вчителька мене одразу ж зупинила. Вона пояснила, що я маю розповісти що мене цікавить не у світі, а в професіях. Я виправився й розповів про кожну професію, яку тільки знав, та все одно не міг вибрати якусь одну.

Чим доросліше я ставав, тим більше мені потрібно було задумуватися над цим питанням. І ось сьогодні, я вирішив нарешті визначитися й влаштував собі мозковий штурм.

Я попросив батька, аби він взяв мене на один день до себе на роботу. Раніше його робота мене не цікавила, але слід перебрати усі варіанти. Тато охоче погодився.

Сьогодні зранку ми встали трохи раніше. Було незвично прокидатися рано на канікулах. Ми швидко зібралися та пішли на автобусну зупинку. Батько купив собі кави, а мені какао. От би кожен день так ласувати! Ми взяли дві газети й почали їх читати, поки до нас не приїхав автобус. Але я не читав, бо новини для мене були нудними. Я просто гортав сторінки, вдаючи з себе дорослого. Також я весь час поправляв свою малу краватку. Діловий стиль мені легко вдавався. Нарешті, ми сіли у громадський транспорт та поїхали.

Батькова робота знаходилася у величезній скляній будівлі. Всередині все було простих невибагливих кольорів. Скрізь офіси та дивани. Працівники здавалися заклопотаними, весь час дивлячись у свої смартфони. Якщо це і є їхня робота – то мені подобається. Та на жаль, це не так.

Тато відвів мене у свій кабінет. Там я побачив його працюючим. Він розповів мені як страхує автомобілі, та я його не довго слухав. Я дивився у вікно, за якими рядами стояли дорогі автівки. Серед них були і великі, і блискучі, і нові. Хотілося на кожній з них прокататися.

Розмову перервав якийсь чоловік. До мого батька зайшов перший клієнт, з виду дуже поважний. Коли він і мій тато почали балакати, я став тихо сидіти собі у куточку. Та я не довго так сидів, мені швидко це набридло, і я почав кататися на стільці, поки не впав з нього. Тато кинув на мене суворим поглядом, ніби хотів сказати: «Петрусю, не заважай, будь ласка», – і я затих. Потім я почав роздивлятися усі канцелярські прилади, що були на столі. Я взяв собі одну ручку, аби помалювати у татовому блокноті. Та згодом виявилося, що брати ці речі не можна було, адже це був чековий блокнот з улюбленою татовою ручкою, яку я ненароком зламав.

– Петре, може погуляєш зовні мого кабінету? – наголосив батько, і я з радістю пішов.

У вестибюлі було не так цікаво, як в офісі. Усе, чим я міг зайнятися – це прочитати пару брошурок, покататися на ліфті та роздивитися кавовий автомат. Я сів на білосніжний шкіряний диван, та мене одразу хтось з нього прогнав:

– Малий, куди ти всівся? Ти бачив свої чорні брюки? Тобі що, одяг взагалі не прасують? – це була жінка у строгому костюмі і, як я зрозумів, вона була головною у цьому бізнес-центрі.

– Вибачте, але куди ж мені тоді сісти? – запитав я.

– Куди хочеш, але не сюди, – сказала вона, проте по її інтонації я почув зовсім інше: «Йди геть звідси, шмаркаче».

З цього дня я був впевнений, що працювати в офісі я точно не схочу, коли виросту. Проте я не маю нічого проти цього. Можливо комусь і підходить робота з документами, може когось цікавить бізнес, але не мене. Я був радий, коли ми із татом прийшли додому. Мати поцікавилася як пройшов наш день, а потім запропонувала мені подивитися на її роботу у дитячому садку, та я відмовився. Мені не хотілося панькатися з малими дітьми. Може тому, що я й сам-то ще не дорослий?

***

Наступного дня я пішов на вулицю, сподіваючись зустрітися із Сашком. Та виявилося, він не гулятиме. Сьогодні в нього запланований похід до стоматолога. Я бував одного разу в зубного лікаря, й з того часу точно вирішив, що ніколи не захочу стати стоматологом. Я ж бо тоді без зуба лишився. Проте лікарі це дуже важлива й корисна професія. Хто, як не вони, лікуватимуть людей?

Я сам собі прогулювався тихими вулицями міста й жалкував, що тут ніколи не трапляється нічого цікавого. Аж раптом, я почув виття сирен – поїхала поліція. Ще жодного разу в нас не звучала ніяка сирена. Я з цікавості побіг за машиною.

Автівка зупинилася на базарі. Поліціанти затримали грабіжника, який намагався вкрасти продукти. Бабці з усього базару заголосили як одна, що цей чоловік вже не перший раз намагався щось вкрасти. Але грабіжник намагався вдавати із себе невинну людину. Чолов’яга був неприємним на вигляд. Я помітив у нього за пазухою палку ковбаси й сказав про це людям.