Кудлата пригода. Коли давно мріяв про собаку

– Яка собака? Ти його вигулюватимеш? Ти його годуватимеш? А хто прибиратиме після нього? – класична відмова, яку чув кожен, кому не купляли чотирилапого друга.

От і я її чув.

З тієї нагоди, що я добре закінчив четвертий клас, я вирішив випробувати свою вдачу та попросити у своїх батьків купити мені породистого пса. Це було вже не першою спробою. Мабуть, двадцять сьомою. Спершу мені відповіли, що отримаю собаку як підросту. Я підріс. Потім сказали, якщо добре себе вестиму, тоді отримаю. Я старався. Пізніше мені сказали, що подарують на день народження. Цей день минув! Я вже попросив собаку у своїх дідуся та бабусі й вони сказали, що в їхньому селі собак повно, тому погодилися подарувати мені якусь. Я тоді дуже зрадів! Проте батьки й тоді мені відказали, пояснивши, що не можна мати собаку в малій квартирі у місті, де майже ніде гуляти. Я неабияк засмутився.

Сьогодні я, як завжди, пішов гуляти з Сашком. Ми залізли з ним на дерево й почали балакати.

– Якби у мене був собака, я б добре його виховував, і він охороняв би нашу квартиру, – мріяв я.

– Нащо охороняти квартиру? Вона ж на замку, – здивувався Сашко, і він мав рацію.

– Я б показав свого собаку усьому класу, всі одразу б захотіли його погладити, – я вже уявив, як то буде.

– В кожного ж є своя собака або кішка. Ніхто не схоче, – друг невимушено слухав мене та жував яблука.

– Я б рятувався нею, коли б мене змушували їсти суп.

– Думаєш, собака дурна, аби їсти все підряд? – Сашко наморщив носа згадавши про моркв’яно-капустяний суп, що чекає на нього.

Я задумався. Що б не казав, Сашко на все знайде причину, аби я не заводив пса, хоча сам мав.

– Ну в тебе ж є пес Лайка! Навіщо він тобі?

– Ми з ним кожні вихідні бігаємо у парку, їздимо купатися на озеро, беремо участь у собачих змаганнях. Він любить, коли йому чухають пухнастого пуза, – розповів Сашко.

– От і мені з тих всіх нагод потрібно мати пса! – сказав я голосно, бо конче хотів мати собаку. Проте Сашко порадив мені змиритися з цим, що моє бажання ніколи не здійсниться.

– Може заведеш собі хом’яка?

– Який хом’як? – обурився я, а потім просто знівечився.

Поки ми говорили Сашко вже покінчив із яблуками й почав їсти бутерброд за бутербродом, разом із крекерами та шоколадом.

– Куди ти так наїдаєшся? – поцікавився я в нього.

– Я обідаю, – пояснив він, – Чи ти думаєш, я збираюся їсти сьогодні той огидний суп?

Правда. Той суп й справді огидний, я колись куштував. Раптом, ми почули, як хтось кличе когось з балкона будинку. То була Сашкова мати.

– Це мене, – сказав Сашко та зітхнув, – Бувай здоровий! Покінчу із супом й одразу прибіжу.

– Удачі! – побажав я, жартуючи, і розлігся.

Була хороша червнева погода, аж знов замріявся. Сонце височіло у ясному небі, зрідка подував прохолодний вітерець. З останнього дня у школі я більше нікого не помічав з однокласників на вулиці. Лише іноді зустрічав когось, хто йшов по своїм справам та, бува, вітався з Галиною Петрівною.

На наше із Сашком дерево майже ніхто ніколи не залазить, адже щоб сидіти на ньому потрібно добряче вміти лазити. За це ми наше дерево і любимо. Ми сидимо на товстих гілляках, на яких окрім нас двох помістилося ще принаймні зо три людини. Тут тихо, не спекотно, можна дивитися на всіх прохожих з висоти, а як вище залізти, то й всю вулицю можна побачити.

Друг досі не вертався. Здається, в нього із супом кепські справи. Чекаючи на нього, я вже мало не задрімав, як ось, чую, щось жалібно скавчить – схоже на цуцика. Я заліз вище на дерево, аби подивитися, де воно скавулить й побачив, як мале чорняве щеня посеред дороги не знає куди дітися! Я того моменту навіть забув подумати перш ніж діяти, як одразу помчав на допомогу.

Я щодуху побіг, пробиваючись між людьми, й застиг перед самою дорогою. Було червоне світло, але машин їздило небагато, тож я ризикнув й перетнув пів дороги, аби дістатися до бідного щеня. Цуценя як побачило мене – то скрутилося зі страху у клубочок. Я обережно торкнувся тваринки, а потім наважився взяти на руки. Його серце сильно калатало.

Раптом мене хтось пхнув з дороги на тротуар. Якийсь чоловік у чорній формі врятував мені життя, адже на мене ледве не наїхала автівка, що з усіх сил намагалася загальмувати.

Мені потемніло в очах. Я лише чув, як на мене обурювався поліціант (це він мене врятував).

– Юначе, що ти робиш!? Ти що, не бачив червоного світла? Де твої батьки?

Мені було складно відповісти – весь трусився. Згодом мені розгледілося в очах і я побачив в себе на руках малого цуцика, що тихо пищав, а на мене звідусіль дивилися перехожі.

– Де твої батьки? – спитав вже трохи спокійніше поліціант.

– На роботі, – сказав я нерішуче.

– Нащо ти побіг на дорогу?

– Аби цуцика врятувати.

– Якого цуцика?