Кудлата пригода. Коли давно мріяв про собаку

– Який собака? Ти його вигулюватимеш? Ти його годуватимеш? А хто прибиратиме після нього? – класична відмова, яку чув кожен, кому не купували чотирилапого друга.

От і я її чув.

З нагоди того, що я добре закінчив четвертий клас, я вирішив випробувати свою удачу й попросити у своїх батьків купити мені породистого пса. Це вже було не першою моєю спробою. Мабуть, двадцять сьомою. Спершу мені відповіли, що отримаю собаку, коли підросту. Я підріс. Потім сказали: якщо добре поводитимуся, тоді отримаю. Я старався. Пізніше мені сказали, що подарують на день народження. Цей день минув! Я вже вирішив попросити собаку в своїх дідуся та бабусі. Вони сказали, що в їхньому селі собак повно, тому подарують мені якогось одного. Я тоді дуже зрадів! Проте батьки й тоді мені відмовили, пояснивши, що не можна мати собаку в малій квартирі в місті, де йому майже ніде гуляти. І я неабияк засмутився.

Сьогодні я, як завжди, пішов гуляти з Сашком. Ми залізли з ним на дерево й почали балакати.

– Якби у мене був собака, я б його добре виховував, і він охороняв би нашу квартиру, – мріяв я.

– Нащо охороняти квартиру? Вона ж на замку, – здивувався Сашко, і він мав рацію.

– Я б показав свого собаку всьому класу, всі одразу б захотіли його погладити, – я вже уявляв, як це буде.

– У кожного ж є свій собака або кішка, ніхто не схоче, – друг невимушено слухав мене й жував яблука.

– Я б рятувався ним, коли б мене змушували їсти суп.

– Думаєш, пес дурний, аби їсти геть усе? – Сашко наморщив носа, згадавши про морквяно-капустяний суп, що вже чекав на нього вдома.

Я задумався. Що б не казав, Сашко на все знайде причину, аби я не заводив пса, хоча сам мав.

– Ну у тебе ж є пес Лайка! Навіщо він тобі?

– Ми з ним кожні вихідні бігаємо в парку, я його дресирую і ми беремо участь у собачих змаганнях. Він любить, коли йому чухають пухнасте пузо, – розповів Сашко.

– От і мені через це все потрібно мати пса! – сказав я голосно, бо конче хотів мати собаку. Проте Сашко порадив мені змиритися.

– Може, заведеш собі хом’яка?

– Який хом’як? – обурився я, а потім тихо зажурився.

Поки ми говорили, Сашко вже упорався з яблуками й почав їсти бутерброд за бутербродом, разом із крекерами та шоколадом.

– Куди ти так напихуєшся?

– Я не напихуююся, я обідаю, – пояснив він, – Чи ти думаєш, я збираюся їсти той огидний суп?

Правда. Той суп і справді огидний, я колись куштував.

Раптом ми почули жіночий голос з балкона, як наче когось кликали.

– Це мене, – сказав Сашко й зітхнув, – Бувай здоровий! Упораюся з супом і одразу прибіжу.

– Щасти тобі! – побажав я, жартуючи, і розлігся.

Була хороша червнева погода, аж замріявся. Сонце височіло в ясному небі, зрідка подував прохолодний вітерець. На наше з Сашком дерево майже ніхто не залазить, адже щоб зробити це, потрібно знати як за що взятися, куди опертися. Ми сидимо на товстих гілляках, на яких, окрім нас двох, помістилися б ще принаймні зо три людини. Тут тихо, не спекотно, можна дивитися на всіх перехожих із висоти, а якщо залізти ще вище, то й усю вулицю можна побачити.

Друг досі не вертався. Здається, у нього з супом кепські справи. Чекаючи на нього, я вже мало не задрімав, аж ось чую – щось жалібно скавчить, схоже на цуцика. Я заліз вище, аби подивитися, де воно скавулить, і побачив, як мале чорняве цуценя посеред дороги не знає, куди дітися! Я тієї миті навіть забув подумати – одразу помчав на допомогу.

Я біг щодуху, пробиваючись між людьми, й застиг лише перед самою дорогою. Було червоне світло, але машин їздило небагато, тож я ризикнув і перетнув пів дороги, аби дістатися до бідної тваринки. Цуценя, як побачило мене, скрутилося зі страху в клубочок. Я обережно його торкнувся, а потім наважився взяти на руки. Серце малого відчутно калатало.

Раптом хтось мене пхнув із дороги на тротуар… Тепер серце калатало і в мене, а в очах потемнішало. Я лише чув, як на мене обурювався поліціянт, який врятував мене, адже на мене ледве не наїхала автівка.

– Юначе, що ти робиш!? Ти що, не бачив червоного світла!? Де твої батьки?

Мені було складно відповісти – я весь трусився. Згодом мені розвиднілося в очах, і я побачив у себе на руках малого цуцика, що тихо пищав, а на мене звідусіль дивилися перехожі.

– Де твої батьки? – спитав уже трохи спокійніше поліціянт.

– На роботі, – сказав я нерішуче.

– Навіщо ти побіг на дорогу?

– Аби цуцика врятувати.

– Якого ще цуцика?

– Цього, – я показав чоловікові цей малий бідний клубочок, що ворушився у мене на руках.

– То ти, виходить, у нас герой і водночас порушник правил? – подивився на мене пильно поліціянт, а я не знав, що й відповісти. Він розігнав натовп, який зібрався за лічені хвилини, а пізніше відпустив і мене, – Дивись, хлопче, якщо ще раз таке трапиться на дорозі, тебе вже може бути нікому рятувати. Вважатимемо, що ти засвоїв урок, іди, – сказав наостанок чоловік й поплескав мене по плечу. Але я зупинив його: