Як я померла
Не всі можуть відпустити
Глава 10
Не всіх можна було врятувати.
Був чоловік, який щодня стояв на зупинці. Він приходив туди знову й знову, дивився на небо й шепотів одне й те саме ім’я. Іноді він заплющував очі, ніби намагався пригадати голос тієї, на яку чекав.
Я сиділа поруч із ним багато днів. Іноді його плечі тремтіли, ніби від холоду, а погляд ставав неспокійним. Але він ніколи не повертався до мене, наче боявся зруйнувати щось невидиме.
Дні змінювалися ночами, люди приходили й ішли, автобуси зупинялися та від’їжджали. А він усе залишався на тому самому місці.
Одного разу я не витримала.
- Вона не прийде, - тихо сказала я.
Чоловік повільно повернув голову. Його очі були втомленими, а обличчя здавалося старшим, ніж раніше.
- Я знаю, - відповів він. - Але якщо піду… це означатиме, що її справді більше немає.
Я не знайшла, що сказати.
Уперше за довгий час мені захотілося, щоб мої слова могли щось змінити. Щоб я могла хоча б на мить полегшити чужий біль. Але деякі рани не загоюються лише тому, що хтось опинився поруч.
Він знову подивився на дорогу.
І залишився.
А я пішла.
Я не знала, на кого саме він чекав і скільки часу провів на цій зупинці. Але чомусь мені здавалося, що він уже давно чекав не на її повернення, а на мить, коли нарешті зможе повірити в те, що сталося.
І все ж я не могла його засуджувати.
Адже іноді надія - це останнє, що залишається людині. Навіть коли вона завдає їй болю.
Того вечора світ був особливо темним.
#1950 в Фентезі
#291 в Темне фентезі
#302 в Містика/Жахи
Відредаговано: 28.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
