Ті, на кого ми чекаємо

Глава 9

Першою, кому я допомогла, була дівчинка.

Вона сиділа на узбіччі дороги, якої не існувало, і тримала в руках черевик. Один. Другого не було.

Вона не плакала - просто дивилася в порожнечу, ніби чекала, що світ сам пояснить їй, що робити далі.

Навколо стелився сірий туман. Він повільно розповзався по землі, приховуючи все, що було далі, ніж за кілька кроків. Дорога вела в нікуди, і я не могла зрозуміти, звідки прийшла дівчинка й як опинилася тут.

Я підійшла до неї й сіла поруч.

- Ти заблукала? - запитала я.

Дівчинка повернула голову.

Її очі були надто живими для цього світу. У них іще залишалося щось справжнє - те, чого я давно не помічала ні в собі, ні в навколишньому просторі.

- Я не можу знайти маму, - тихо сказала вона. - Вона сказала триматися за руку… а потім стало темно.

Я завмерла.

У її голосі не було страху. Лише розгубленість, ніби вона все ще намагалася зрозуміти, чому звичний світ раптом зник, залишивши її саму серед незнайомої порожнечі.

Я не знала, що відповісти.

Що можна сказати дитині, яка заблукала в місці, де, можливо, навіть не повинно бути дітей?

Я подивилася на її маленьку руку, що стискала черевик, і раптом відчула щось дивне. Не жалість. Не зовсім. Радше болісне впізнавання. Я теж колись опинилася у світі, якого не розуміла. Теж шукала відповіді, сподіваючись, що хтось пояснить мені, що відбувається.

Але поруч зі мною нікого не було.

Я обережно простягнула руку й узяла дівчинку за долоню.

Вона була холодною.

І все ж на мить мені здалося, що її пальці потеплішали. Ніби десь глибоко всередині неї ще жевріла крихітна іскра життя.

Світ навколо нас здригнувся.

Туман, який досі залишався нерухомим і густим, почав повільно розступатися. Попереду проступила вузька стежка, ледь помітна серед сірої імли. Вона губилася вдалині, там, де повітря здавалося світлішим.

Я ніколи не бачила тут нічого подібного.

- Іди туди, - прошепотіла я. - Там на тебе чекають.

Дівчинка подивилася на стежку, а потім знову на мене.

- А ти?

Я усміхнулася, хоча сама не знала чому.

— Я вже прийшла.

Вона ще кілька секунд дивилася мені в очі, ніби хотіла щось запитати, але не наважувалася. Потім підвелася, притискаючи черевик до грудей, і повільно пішла стежкою.

Я спостерігала за нею, доки її силует не розчинився у світлі.

І лише тоді зрозуміла, що весь цей час тримала руку простягнутою вперед, ніби й досі відчувала дотик її маленьких пальців.

Я залишилася сама.

Туман знову зімкнувся, приховуючи стежку, а дорога переді мною стала такою ж порожньою, як і раніше.

Я подивилася на свої долоні.

Порожні.

І чомусь саме це відчуття виявилося найважчим.

Мені здавалося, що я віддала щось важливе. Щось, чого в мене самої майже не залишилося.

Я не знала, куди пішла дівчинка. Не знала, чи знайде вона свою маму і що чекає на неї за межами цього дивного світу.

Але вперше за довгий час мені захотілося повірити, що попереду справді є місце, де на когось чекають.

Я підвелася й подивилася туди, де зникла стежка.

А потім пішла далі.

Можливо, я нарешті зрозуміла, навіщо залишилася тут.