Ті, кому не допомогти

Глава 6 

Іноді цей світ був жорстоким.

Я бачила дітей, які чекали на батьків, стоячи біля доріг, яких не існувало. Бачила жінку, яка щодня відчиняла двері й щодня плакала, бо за ними ніхто не приходив. Бачила хлопчика, який кликав маму, але його голос був тихішим за туман.

Вони ніби застрягли у власних спогадах, знову й знову переживаючи моменти, які вже ніколи не зміняться.

Я не могла їм допомогти.

Спочатку я намагалася. Підходила до дітей, запитувала, на кого вони чекають, намагалася втішити жінку, зазирала за двері, які вона відчиняла щодня. Але вони мене не чули. Ніби мене взагалі не існувало.

І щоразу щось усередині мене ламалося.

Я сідала поруч із ними, хоча знала - вони мене не бачать. Я плакала, хоча сліз тут майже не існувало. Іноді мені здавалося, що я відчуваю їхній біль, ніби він поступово ставав моїм власним.

Я починала розуміти, що тут не все можна виправити. Деякі речі просто продовжують існувати, навіть коли для них більше немає жодних причин.

І тоді надія ставала такою важкою, що хотілося відкинути її й розчинитися... як Нэйтан.

Але я не зникала.

Чомусь - ні.

Іноді я запитувала себе: чому саме я повинна все це бачити? Чому можу відчувати чужий біль, але нічого не можу змінити? І чому, коли мені самій хотілося знайти бодай якусь відповідь, навколо залишався лише туман?

Я не знала, скільки ще зможу витримати.

Але одного дня, сидячи поруч із тим самим хлопчиком, який усе ще кликав маму, я помітила дещо дивне.

Він замовк.

Уперше відтоді, як я його побачила, він перестав кликати її й повільно повернув голову в мій бік.

Я завмерла.

Його погляд зупинився просто на мені.

- Ти ж теж її шукаєш? - тихо запитав він.

Я не встигла відповісти.

Хлопчик знову подивився на дорогу, ніби нічого не сталося.

А я залишилася сидіти поруч, уперше за довгий час не знаючи, чого боятися більше: того, що він мене побачив, чи того, що він знав про мене щось таке, чого я сама не пам’ятала.