Як я померла
Стежка надії
Глава 5
Після зникнення Нейта світ став іншим.
Не страшнішим — тихішим.
Туман більше не тиснув на мене, він ніби відступив на крок, дозволяючи нарешті вільно дихати. Я йшла довго, і вперше за весь цей час мені не здавалося, що я йду в нікуди.
У цьому місці почали з’являтися дрібниці: лавка з облупленою фарбою, ліхтар, дитячі гойдалки, які самі собою ледь погойдувалися, ніби хтось невидимий щойно з них зліз.
Я сіла на холодну лавку й заплющила очі.
Дивно, але я почала згадувати не погане.
Я згадала, як у дитинстві сміялася до болю в животі. Як пила надто солодкий чай. Як улітку пахло сіном на полі біля мого дому. Як той дідусь одного разу сказав мені:
«Ти сильна, просто ще не знаєш про це».
Я усміхнулася. Слабо. Майже непомітно.
- Отже, я все-таки жила, - прошепотіла я в порожнечу.
Шкода, що я не встигла попрощатися з усіма.
Шкода що мало казала мамі як сильно я її люблю.
Відповіді не було. Але мені здалося, що світ мене почув.
Коли я підвелася, переді мною з’явилася стежка. Вузька, ледь помітна, але справжня. Вона світилася тьмяним білим світлом, немов надія, в яку страшно повірити, аби не втратити.
Я деякий час дивилася на неї, не наважуючись зробити перший крок.
Чому вона з’явилася саме зараз? Куди вела? І чому мені здавалося, що я повинна йти саме нею?
Відповідей не було.
Але вперше за довгий час мені захотілося їх знайти.
Я глибоко вдихнула й зробила крок уперед.
Потім ще один.
І пішла стежкою.
#1936 в Фентезі
#286 в Темне фентезі
#283 в Містика/Жахи
Відредаговано: 28.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
