Ті, кого ми втратили

Глава 3

Не знаю, скільки я блукала спорожнілими сірими вулицями, але в якийсь момент помітила тінь між стіною невеликої крамнички та сусіднім будинком. Сподіваючись дізнатися бодай щось про це місце, я кинулася за нею.

Я була слабкою, але добре бігала, тож невдовзі мені вдалося схопити незнайомця за капюшон.

Мене охопило дивне відчуття, ніби я знала цю людину. Тінь повільно обернулася до мене, і тоді я побачила до болю знайоме обличчя. 

Нэйтан.

Це був мій друг дитинства, з яким я дружила ще з другого класу. Усе закінчилося після того, як він потрапив в автомобільну аварію. Усі вижили, крім нього.

Він мав такий самий вигляд, як і решта мешканців цього світу: сіра шкіра, темно-каштанове волосся й тьмяні очі, що відливали синюватим світлом. Не знаю, чи мала я такий самий вигляд. Але я була рада, що в цьому світі опинилася не сама.

Нэйт здивовано подивився на мене.

- Ти що тут робиш?

Його голос звучав інакше. Він більше не був таким дитячим, яким я пам’ятала його з тих часів.

Я опустила погляд.

- Вибач, що не була на твоєму похороні. Мені справді дуже шкода.

Так, мене не було на похороні найкращого друга. І я досі про це шкодувала.

- Як ти тут опинилася? - запитав він. - Від чого ти померла?

Я важко зітхнула.

- Я тобі розповім.

Наступні кілька годин я витратила на те, щоб розповісти йому про все, що зі мною сталося. Він теж поділився своєю історією. І знаєте, наші історії виявилися дивовижно схожими.

Він також колись блукав порожнечею, бачив застиглі фігури й дивні миті, ніби час навколо нього зупинився. Але згодом він знайшов свій дім і поступово почав звикати до цього світу.

Він говорив спокійно, наче розповідав про щось цілком буденне, але в його очах була та сама порожнеча, що й у мені.

- Свій дім? - перепитала я.

- Тут є будинки?

Нэйтан кивнув і відвернувся, ніби згадувати про це було важко.

— Вони з'являються не одразу. Спочатку ти просто блукаєш. Довго. Дуже довго. А потім… місце, до якого ти була прив'язана за життя, починає тягнути тебе до себе. Не справжній дім, а радше його відображення. Тінь того, що ти втратила.

Ми йшли поруч. Сірі вулиці поступово змінювалися: обриси будівель ставали чіткішими, а туман відступав, хоча й не зникав повністю. Він ніби чекав. Спостерігав за нами.

Я відчувала, як це місце реагує на нашу присутність, наче ми були для нього чимось чужим і водночас рідним.

-А якщо я не хочу повертатися? - запитала я.

- Якщо в мене немає місця, до якого мене може тягнути?

Нэйтан зупинився.

- Тоді ти залишишся між. Такі, як ти… як ми… іноді просто розчиняються. Або стають тінями.

Я згадала нерухомі фігури, які бачила раніше. Спиною пробіг холодок.

- Отже, ти вже давно тут?

- Надто давно, - тихо відповів він. - Час тут… ламається. Іноді мені здається, що минув лише рік. А іноді - ніби ціле життя.

Ми підійшли до будинку. Він стояв криво, наче його нашвидкуруч збудували з уламків спогадів і жалю. Вікна були темними, але зсередини пробивалося слабке світло. Не тепле, а бліде, схоже на місячне.

- Це мій, - сказав Нэйтан.

Я подивилася на будинок, намагаючись уявити, яким він був за його життя.

- Раніше я думав, що якщо облаштуюся, мені стане легше. Але легше не стало.

Я опустила погляд на свої руки. Вони справді були напівпрозорими. Лише тепер я почала усвідомлювати, наскільки крихким було моє існування в цьому світі.

Здавалося, він не тримав нас міцно. Він лише дозволяв нам залишатися тут якийсь час.

- А ти знаєш, чи є вихід? - запитала я, не дивлячись на нього.

Нэйтан мовчав надто довго.

- Кажуть, - нарешті промовив він, - що якщо зустріти того, з ким пов'язана твоя смерть, можна зробити вибір. Повернутися… або піти назавжди.

Я повільно підняла на нього погляд.

- Моя смерть ні з ким не пов'язана. Я просто… втомилася.

Нэйт подивився на мене так, ніби бачив мене наскрізь.

- Ти так думаєш. Але цей світ не впускає просто так. Тут ніхто не опиняється випадково.

Я хотіла запитати, що він має на увазі, але не встигла.

Туман навколо нас почав густішати. Спочатку він ледь помітно поповз землею, приховуючи наші ноги, а потім піднявся вище, поступово поглинаючи вулицю.

Я завмерла.

У цій тиші знову почулося шепотіння.

Цього разу воно було ближче.

Набагато ближче.

Я не могла розібрати слів, але відчувала, що вони звернені до мене.

А потім серед безлічі нерозбірливих голосів я почула лише одне слово.

Моє ім'я.

Еліс.