Світ між

Глава 2

Я прокинулася - або, точніше, розплющила очі в місці, яке не було моїм домом. 

Тут не було ні вікон, ні стін лише густий сірий туман, що оточував мене з усіх боків. Повітря пахло вологістю та чимось металевим, наче іржею.

Я не знала, скільки часу минуло: мить чи ціла вічність.

Я підвелася, відчуваючи під ногами холодний камінь. Мої босі ступні відгукнулися різким болем - відчуттям, яке нагадало мені, що я все ще тут. Але де саме - я не знала.

У цьому світі не було жодних звуків, окрім мого дихання. Воно відлунювало, наче я стояла в порожній залі. Я озирнулася, але навколо нічого не змінилося. Лише сіре марево, яке здавалося живим. Воно рухалося, дихало, і мені весь час здавалося, що воно спостерігає за мною.

Я зробила крок - невпевнений, наче земля могла зникнути піді мною будь-якої миті. Кожен крок відгукувався холодом у всьому тілі. Здавалося я перестала бути частиною цього світу. Я не відчувала ваги власного тіла, а руки здавалися прозорими, майже невагомими.

- Де я? - прошепотіла я.

Мій голос розчинився в тумані, ніде не відбившись луною.

Тиша. І порожнеча, що палила мене з середини.

Я згадала, як усе закінчилося. Згадала своем відображення в дзеркалі, ту втомлену тінь, на яку перетворилася. Усе це сталося зовсім недавно - і водночас здавалося далеким минулим, історією, яку я колись почула,але вже не могла до кінця зрозуміти.

Крізь туман почали проступати образи. Спочатку лише нечіткі обриси. Будинок, у якому я жила. Моя кімната, спотворена наче намальована на запітнілому склі. Стіни ворушилися, ніби дихали. Двері були відчинені, із-за них струменіло м'яке, тепле світло.

Я потягнулася до нього, але двері зникли.

Я не знала, що це: моє власне пекло чи дивний сон, від якого я ніяк не могла прокинутися. Але всередині мене вже не було страху. Лише цікавість - дивна й холодна, наче блиск ножа 

Я пішла вперед.

З кожним кроком туман ставав трохи світлішими, і невдовзі я почала розрізняти постаті. Силуети людей - або їхніх привидів. Вони стояли нерухомо, наче застиглі статуї. Я намагалася підійти ближче, але щойно простягала до них руку, вони зникали, залишаючи по собі лише порожнечу.

Тоді я зрозуміла: це світ між.

Світ, який не належить ані живим, ані мертвим.

І в цьому світі я залишилася сама.

Я продовжувала йти, сама не розуміючи навіщо. Ноги ніби самі вели мене вперед, наче за нескінченною пеленою туману на мене чекала відповідь.

Можливо, я все ще чіплялася за надію.

Можливо, хотіла зрозуміти, навіщо померла.

Але з кожним кроком я дедалі менше вірила, що ця відповідь взагалі існує.

Я йшла, прислухаючись до тиші. І поступово в ній почали з'являтися відлуння - ледь чутні шепоти, уривки фраз, чиїсь голоси.

Спочатку я не розуміла, кому вони належать. Але невдовзі почала впізнавати їх.

Мої близькі. Друзі. Батьки.

Я зупинилася. 

Туман переді мною розступився, і я побачила кладовище.

Люди в чорному стояли навколо свіжої могили. Хтось плакав, хтось мовчки схилив голову. Я дивилася на них, не в змозі відвести погляд, аж поки не помітила труну.

У ній лежала я.

Моє холодне, сіре тіло повільно опускали всередину. Мама плакала, не в змозі стримати сліз, а тато намагався зберігати самовладання, але біль виявився надто сильним. Усі мали такий пригнічений вигляд, наче разом зі мною втратили частину самих себе. 

А я?

Я нічого не відчувала.

Просто дивилася на те, що відбувалось, так, ніби бачила подібне щодня. Я більше не впізнавала себе в тій, що лежала в труні. Не розуміла, як це тіло могло належати мені.

Усередині не було ні смутку, ні жалю.

Лише дивне відчуття полегшення.

15.06.2013 - констатували мою смерть. 

Дідусь, той самий збирач урожаю, приїхав лише п'ятнадцятого червня. Підійшовши до мого будинку, він, як завжди, покликав мене, але не почувши відповіді, зайшов усередину. 

Він знайшов мене не одразу. А тепер стояв біля моєї могили серед інших, мені здавалося, що йому було болючіше за всіх. 

Залишилося там довше за інших. 

Не знаю, скільки часу провела біля власної могили. В цьому місті час ніби перестав існувати. Я дивилася на людей, доки вони один за одним не почали розходитися, залишаючи мене наодинці з холодною землею. 

Коли кладовище спорожніло, я нарешті відвернулася.

Мені більше не було чого там робити. 

Через деякий час я вирішила продовжити шлях. 

Я не знала, скільки ще мені йти. Можливо, це і був мій шлях. Можливо, я мала йти вічно, доки не зникну остаточно.